Історія перша: шахова

Усе моє дитинство і юність минули у дворі, який виходив прямо на готель «Київ». Паралельно йому стояв, і чесно кажучи досі стоїть, мій п'ятиповерховий будинок. Між моєю будівлею та готелем стояла одноповерхова будівля бойлерної — перпендикулярно до цих будівель.

А одразу за бойлерною стояв столик. Звичайний. Дерев'яний. Я б навіть сказав — стіл, по боках якого були довгі лави. А ще там були гойдалки та дитячий майданчик.

Вечерами за столиком дорослі чоловіки грали в доміно. А вдень там збиралися діти й підлітки — тобто я та мої друзі. Ми катались на гойдалках, просто сиділи, базікали про свої шкільні справи, грали в карти чи в шахи.

До речі, про шахи.

Був місяць травень. Можливо, вже його середина. Було тепло і по-весняному навіть спекотно. Ми з друзями сиділи за нашим столиком. Хтось грав у шахи, а хтось просто спостерігав за всім цим.

Раптом нам почулися якісь жіночі голоси. Нам було тоді років по 15–16, і, звісно, дівчатами ми вже цікавилися, тож одразу почали шукати джерело цього звуку.

Хтось підняв голову нагору. З вікон готелю, десь на рівні шостого та сьомого поверхів, визирала купа дівчат. Вони чомусь сміялися, посміхалися і щось нам кричали. Вони говорили всі разом, тому нічого розібрати не вдавалося.

— Хлопці, давайте знайомитися! — нарешті розібрали ми з друзями.

— Давайте! — крикнув їм мій друг і однокласник Андрій. — Якщо хочете, то виходьте сюди до нас!

— Зараз вийдемо! — крикнула одна дівчина в окулярах.

Ми подумали, що вона жартує, і знову повернулися до своїх занять.

Але не минуло й 5 хвилин, як з-за рогу готелю з'явилася дівчина. Вона сміливо підійшла до нас.

— Ну і хто тут хотів зі мною познайомитися? Я — Лена. Ми з Полтави. Тільки сьогодні приїхали у ваше місто.

Усі втупилися на нову дівчину. Я роздивлявся її на всі очі. Звичайна така дівчинка. На вигляд їй було теж десь років 15–16, як і нам. Вона була вдягнена у чорні джинси та фіолетову курточку. Мала темно-каштанове волосся до плечей, носила окуляри. Така собі звичайна дівчина. Нічого особливого, подумав я про себе і тут же втратив до неї інтерес.

Мої друзі тим часом познайомилися з нею, представилися, кого як звати. Ми розговорилися. І тут наша нова знайома помітила, що дехто з хлопців грає в шахи. Мабуть, її це дуже зацікавило, бо вона одразу присунулася якомога ближче і стала спостерігати за гравцями.

— І хто у вас найкраще грає в шахи? — поцікавилася в мене Лена.

— Я! — навіть не давши мені відповісти, подав голос Борис.

Він жив разом із нами в одному будинку. Був старший за нас на рік чи на два. Такий весь із себе задавака. Він був відмінником і справді добре грав у шахи. А ще він був найвищим у нашому дворі. Але ми його чомусь не любили: він практично ні з ким не дружив і був сам по собі. Ходив на шахи, у нього навіть був третій дорослий розряд, тож він вважав себе найрозумнішим серед нас. Хоча, звісно, насправді все це було абсолютно не так. Але це вже зовсім інша історія, а зараз давайте повернемося до Лены.

— Зіграємо партію? — запропонувала вона, сідаючи за стіл навпроти Бориса.

— З тобою? — скептично обвів він її зневажливим поглядом.

Лена чомусь посміхнулася, але промовчала.

— Просто так із тобою грати не буду, нема охоти час гаяти, — відповів їй Борис.

— А на що ти хочеш? — здивувалася Лена. — На гроші?

Борис оглянув її з ніг до голови. Наскільки я знаю, у нього ніколи не було дівчини, а Лена була доволі симпатичною — з-під її курточки вибивалася цілком прилична груди. *(Примітка: в оригіналі «грудь»)*

— На роздягання, — раптом здивував усіх нас Борис.

Я думав, дівчина відмовиться. Але вона здивувала мене ще більше.

— Домовилися, — відповіла йому Лена, посміхаючись самими очима, і стала не поспішаючи розставляти фігури на дошке.

Усі дружно стовпилися біля столу. Чесно зізнаюся, я вболівав за Лену — смілива дівчинка, і мені було щиро шкода, якщо вона програє і так от зганьбиться. Треба було їй, звісно, сказати, що у Борьки третій дорослий.

Гра тим часом йшла з перемінним успіхом, і щоразу, коли з поля злітала її фігура — усі мої друзі захоплено потирали руки й чомусь хихикали, певно, уявляючи, як ця дівчина зараз роздягнеться і побіжить без одягу до себе в готель. Певно, лише мені одному було непереливки від думки: от приїхала дівчина в чуже місто — і на тобі така ганьба у перший же день!

У Лены на дошці тим часом залишалося все менше й менше фігур. Борис тріумфував. Він постійно сміявся з неї та підколював дівчину.

Підійшла її подруга.

— Ти б не могла забрати свою Лену потихеньку? — звернувся я до неї. — А то зараз тут вийде дуже неприємна історія. Бачиш, вони сіли грати в шахи на роздягання. А цей хлопчик... ну, у нього третій дорослий розряд із шахів, і він зараз у два лічби твою подругу обіграє.

— Ну-ну, — щиро засміялася дівчина, мабуть, анітрохи не переживаючи, що її подруга зараз піде до себе в номер без трусиків. Дивні вони якісь, ці дівчата, подумав я про себе.

Ситуація на дошці ставала все напруженішою і напруженішою. Борис задоволено потирав руки й нахабним виглядом роздивлявся Лену, немов даючи їй зрозуміти, що тепер уся її репутація залежить тільки від нього одного.

У мене на обличчі просто було написано, як я боюся за новеньку дівчинку — потім же буде у своїй Полтаві розповідати, які у нас тут хлопці нехороші. Та й узагалі, мені було її дуже шкода.

— Ти краще за свого друга переживай, — зауважила, помітивши, як я нервуюся, її подруга. — Лена в нас гросмейстер.

— У сенсі? — не зрозумів я.

— У тому сенсі, що у вас у місті зараз проходить чемпіонат з шахів серед юніорів. Ти хіба не чув?

— Ні, не чув. Я взагалі таким не цікавлюся.

— Ми збірна Полтави, а Лена — наш чемпіон, — гордо пояснила мені її подруга.

І тут до мене дійшло.

— Шах, — почув я голос Бориса.

Лена спокійно уникла удару.

— Шах, — ще раз вимовив Борис і так покровительствeнно зауважив: — Ну все, можеш починати роздягатися, чого гуму тягнути.