Розділ 4. Одеська квартира

Надвечір Коваль принесла скани з одеської квартири. У проєкті заповіту старий Воронський визнавав Сергія сином і віддавав йому частину активів — достатню, щоб змінити родинний баланс. Посвідчити документ не встигли.

— Тамара знала? — спитав Арсен.

Слідча показала лист: «Т. дізналася раніше, ніж я планував. Тепер вона сприймає це як війну». Поруч лежали медичні висновки й призначення. Вони підтверджували погіршення стану, але не отруєння, проте питання про ексгумацію ще мали вирішувати прокурори. Серед записів знайшлася розмова Воронського із Сергієм за кілька тижнів до смерті. Батько пропонував юридичне визнання та гроші без публічної заяви, доки не завершить реструктуризацію. Сергій відповів: «Ви хочете купити мені прізвище без права вимовляти його вголос». Арсен поклав ручку. — Він хотів бути Воронським.

— І не погодився на ще одну таємницю, — сказала Коваль. — Це розширює мотив. Але не скасовує підготовки підробки, стеження й інших епізодів.

Марта дивилася на копію заповіту. Сергій мав підстави ненавидіти батька; право розпоряджатися Олею, Ладою чи чужим голосом із цих підстав не випливало.

— Отже, він може претендувати на «Берег»?

— Через цивільний позов — спробувати. Заповіт не посвідчений, а кримінальна справа суттєво послаблює його позицію. Та медійно він цим скористається напевно.

Арсен сказав, що хоче поговорити із Сергієм. Коваль відмовила: до завершення допиту будь-який контакт дасть захисту зайвий аргумент. Цього разу він не сперечався.

Слідча залишила копію розшифрування. На записі старий Воронський тричі повертав розмову до грошей, а Сергій — до прізвища. Вони не чули одне одного не через поганий зв'язок: кожен торгував тим, що для другого не мало потрібної ціни.

У медичних висновках Марта помітила дві дати, що збігалися з листами про зміну заповіту. Коваль занотувала це, але відразу застерегла від висновків: збіг пояснював послідовність подій, не причину смерті.

Арсен попросив копії через адвоката, закрив папку й лише тоді розтиснув пальці. На долоні лишилася червона смуга від ручки. Сергій вимірював правду тим, чи ставить вона його в центр. Через це Лада, Оля, Арсен і Кирило поступово перетворилися для нього на докази, а не людей.

Коваль попросила Арсена пригадати будь-які зустрічі батька з Литвиним. Він уперто повторив, що мав щось помітити. Марта обірвала його:

— Ви не відповідали за таємницю, яку дорослі старанно приховували. Дайте слідству факти, а не нову провину.

Після виходу слідчої вона закрила ноутбук. Утома піднялася від ребер до потилиці, й навіть думка про ще одну сторінку викликала нудоту.

— Посидьте без роботи десять хвилин, — запропонував Арсен. — Я засічу й не говоритиму.

— Огидний план.

— Тому й може спрацювати.

Марта погодилася на десять хвилин і прокинулася за пів години під пледом. Арсен сидів біля каміна з книжкою, відкритою на тій самій сторінці. Вона хотіла пожартувати про дозвіл на плед, але в дверях уже з'явилася Олена.

— Оля просить усіх до портрета. Хоче зняти тканину.

У сусідній частині бібліотеки чекали Кирило й Назар; кухар тримав рушник, удаючи випадкового свідка. Оля сама стягнула сіре полотно. Без висоти холу й підсвічення портрет став майже камерним. На обличчі Лади проступили тіні під очима, нерівна лінія губ і напружені пальці біля підвіски.

— Я злилася на неї, — сказала Оля. — За підвіску. За те, що навіть мертвою вона лишалася тут головною.

Кирило опустив очі. Арсен дивився просто на портрет. Ніхто не квапив Олю виправдовуватися.

— Вона мене врятувала й зробила мені боляче, — продовжила та. — Обидва речення правдиві.

— І ми робили боляче їй, — сказав Кирило.

Арсен торкнувся краю рами. — Я не знаю, чи любив її добре.

— Навряд чи тут хтось умів добре, — відповіла Оля. — Дехто лише встиг перестати брехати.

Олена запитала, чи треба реставрувати портрет і прибрати підвіску. Марта заперечила. Без неї Лада знову стала б зручнішою: жертвою без злості, провини й останньої спроби допомогти. Оля погодилася лишити все як є.

— Тоді портрет не повернеться в хол, — вирішив Арсен. — Нехай стоїть тут, поки не знайдемо місце без вівтаря.

Назар нарешті нагадав про каву, і цього разу ніхто не дорікнув йому за недоречність — люди просто розійшлися по чашки, залишивши Ладу серед книжок і денного світла.

Увечері Марта записала чотири сухі факти дня: Ірині не відповіла; Арсен приніс яблуко; портрет зняли зі стіни; ноутбук закрила до того, як упала. Коли за дверима почувся його стукіт, вона не відчинила.

Перед сном вона ще раз уявила портрет у колишньому холі — високо над каміном, де підвіска здавалася знаком, а не вкраденою річчю. У бібліотеці її можна було роздивитися зблизька: камінь був написаний із подряпиною, а на застібці художник лишив крихітну темну пляму. Лада ставала правдивішою саме в недосконалих деталях.

— Я лише побажати добраніч, — сказав Арсен із коридору.

— І не зайдете?

— Хочу. Але обоє ледве стоїмо, а в нас талант перетворювати п'ять хвилин на дві години.

Марта поклала долоню на двері, усміхнулася власній сентиментальності й прибрала руку.

— Арсене, дякую, що не зайшли без потреби.

— А вам — що сказали, коли хотіли протилежного.

— Добраніч.

— Добраніч, Марто.

Його кроки стихли в коридорі. Марта вимкнула лампу й заснула під рівний шум дощу, не дочекавшись звичного нічного перегляду повідомлень.