Розділ 3. Старий кабінет

Телефон завібрував ще до сніданку.

Ірина Ставнича писала, що не хотіла нашкодити й пропонувала поговорити «без емоцій». Марта перечитала останні два слова, відкрила відповідь і набрала: «Усі подальші контакти — через слідчу Коваль або мою юристку». Після відправлення заблокувала номер, та полегшення не прийшло.

Вона поклала телефон екраном донизу й заплакала — без гучних схлипів, сердита на себе за те, що досі чекала від Ірини хоч одного чесного речення.

У двері постукали. Арсен зайшов із кавою, водою, тостами й яблуком, нарізаним неприродно рівними часточками. Побачив її обличчя й зупинився. — Мені вийти?

— Залишайтеся. Ірина написала. Хоче поговорити без емоцій.

Він поставив тацю на стіл. — Ви відповіли?

— Відправила до юристки й заблокувала. Думала, стане легше. Стало тільки чистіше.

— Іноді це все, що можна отримати одразу.

Марта взяла часточку яблука. — Самі різали?

— Під наглядом Назара. Ніж мені поки довіряють умовно.

Вона засміялася крізь сльози й відразу схопилася за бік. — Добре. За яблуко повертаю вам десять балів.

— У мене було десять із мінусом.

— Не торгуйтеся з пораненою жінкою.

Арсен налив їй води. Коли Марта випила таблетку й доїла тост, вони перейшли до планів на день: обшуку одеської квартири та відеозустрічі з інвесторами.

— Що сьогодні? — спитала вона.

— Одеса. Коваль уже на зв’язку з групою. У квартиру зайдуть після обіду.

— Ви не їдете?

— Ні.

Він сказав це без паузи. Марта подивилася на нього уважніше.

— І як? Чому?

— Розриває. Але я залишаюся. Бо там мають працювати слідчі. Бо якщо я поїду, це буде не допомога, а спроба власноруч відчинити ще одні двері.

— І?

Арсен ледь усміхнувся.

— І ви потім скажете, що я провалив шкалу.

— Правильно скажу.

Він помовчав.

— І ще тому, що сьогодні рада інвесторів.

Марта поставила чашку.

— Сьогодні?

— Так. Відеозустріч. Попередня. Частина з них уже нервує, частина вдає, що нічого не знала, частина, мабуть, справді не знала. Юристи наполягають на мінімальному розкритті до завершення слідчих дій. Комунікаційна команда підготувала чернетку позиції.

— Ви читали?

— Так. «Складна сімейна історія», «трагічні події минулого», «ми співпрацюємо з правоохоронними органами», «не коментуємо деталі».

Марта скривилася.

— Евфемізми.

— Тому я прийшов.

Вона підняла брови.

— Ви ж казали, що не будете просити мене рятувати вашу репутацію.

— Не буду.

— А це що?

— Я не прошу писати текст і не прошу будувати стратегію. Я прошу сказати одне: чи ця чернетка бреше.

Він дістав із папки кілька аркушів і поклав на стіл.

— Можете відмовитися.

Якщо вона візьметься редагувати заяву, то знову непомітно стане частиною його кризової команди. Марта обмежила умову: один усний коментар без правок у документі.

— Один раз. Усно. Без правок у документі.

Вона прочитала. Перший абзац — гладкий. Надто гладкий. Другий — юридично безпечний. Третій — репутаційно стерильний. Четвертий — майже огидний у своїй обережності. Марта поклала аркуші на стіл.

— Не бреше прямо. Але уникає правди настільки старанно, що схоже на брехню.

— Я так і думав.

— Фраза «складна сімейна історія» неприпустима. Це не сімейна історія. Є підозри щодо підпалу, приховування доказів, фальсифікації матеріалів, незаконного збору інформації, можливо — обставин смерті вашого батька. Ви не можете все це назвати «складністю».

— Юристи скажуть, що так безпечніше.

— Юридично — можливо. Репутаційно — ні. Люди відчують спробу пом’якшити. Краще коротко визнати: «Є факти, які потребують правової оцінки. Ми не будемо замінювати її сімейними формулюваннями».

Вона зупинилася.

— Я вже редагую.

— Так.

— Я сказала усно.

— Так.

— Не записуйте.

Він підняв порожні руки.

— Не записую.

Марта зітхнула.

— Друга проблема: ви не можете говорити «ми», якщо частина «ми» під підозрою. Треба розділити юридичну особу готелю, менеджмент, родину Воронських і слідство. Інакше здається, що готель прикриває родину.

— Це важливо.

— Так. І ще. Не згадуйте Ладу як «трагічно загиблу дружину засновника проєкту». Це перетворює її на декорацію вашої заяви. Якщо згадуєте, то тільки як Ладу Воронську, людину, обставини смерті якої є частиною розслідування.

Арсен опустив погляд на аркуші.

— Так.

— І Олю не чіпайте взагалі без її згоди. Не «зниклу співробітницю», не «свідка», не «колишню працівницю». Взагалі не чіпайте. Це був не текст. Це була межа між «не бреше» і «ще не говорить правду».

— Тому дякую.

Марта віддала аркуші.

— Далі самі.

— Далі сам.

Арсен склав аркуші, але біля дверей затримався. — Після дзвінка хочу зайти до батькового кабінету. Не шукати документи. Просто побути там. Ви підете зі мною?

— Піду. Після знеболювального й без програми обов'язкових одкровень.

Він прийняв умову без урочистості й пішов на зустріч із інвесторами. За дві години Коваль принесла новини з Одеси: у ніші за книжковою шафою знайшли копію заповіту, листи до Сергія, медичні висновки й два запечатані конверти — Арсенові та Тамарі. До квартири намагалися потрапити люди, пов'язані з Іриною Ставничою. Один із них був її двоюрідним братом.

— Вона каже, що не знала, по що вони йдуть, — додала слідча.

— Звісно, — сказала Марта. — Усі тут випадково опиняються біля чужих паперів.

Коваль повідомила, що Мартину заяву вже цитують редакції: журналісти перевіряють кожен текст від її імені, тож швидкий вкид став ризикованішим. Це була не перемога, але кілька годин вони собі купили. Арсен повернувся після дзвінка блідий від утоми.

Заяву для інвесторів він переробив: розділив готель, родину й слідство, назвав Ладу повним ім'ям і не згадав Олю. У кишені лежав скан батькового листа, ще не прочитаний.