Розділ 2. Не для публікації

Наступні два дні “Берег” жив у режимі контрольованого розпаду.

Це формулювання Марта записала в блокнот майже машинально, поки сиділа в бібліотеці з ноутбуком, теплою шаллю на плечах і чашкою чаю, яку Назар приносив так регулярно, ніби мав намір залити її тривогу трав’яним настоєм.

Контрольований розпад.

Колись ця фраза могла б стати гарним підзаголовком для репортажу, та тепер вона була просто точним описом.

Старі правила ще існували, але вже не працювали. Нові — ще не сформувалися, але їх уже пробували на міцність. Персонал переходив від шоку до обережної активності. Слідчі приходили й виходили. Данило майже ночував у серверній. Олена тримала готель так, ніби він справді міг розсипатися, якщо вона бодай на годину дозволить собі сісти без папки в руках.

Тамара Воронська перебувала у своїх кімнатах під фактичним наглядом і з адвокатом, який мав вигляд людини, що одночасно захищає клієнтку й боїться, що вона зруйнує його стратегію одним елегантним реченням.

Сергій Литвин мовчав.

Влад говорив.

Багато.

Занадто багато.

І що більше говорив, то очевиднішим ставало: він не був архітектором. Він був людиною, яка дуже хотіла стояти поруч з архітектором і тримати креслення так, щоб усі думали, ніби це його рука провела головні лінії.

Марта слухала короткі перекази Коваль без подиву.

Це дуже пасувало Владу. Він завжди любив бути не винним, а “причетним до складних процесів”.

Ірина Ставнича, колишня редакторка, спершу відмовлялася від будь-якого коментаря, потім сказала, що “не усвідомлювала повного контексту”, потім — що “лише передавала відкриті професійні матеріали”, потім — що “Марта сама зробила себе вразливою для інтерпретацій”.

На цьому місці Марта закрила повідомлення Коваль і довго дивилася у вікно.

Не тому, що їй стало боляче — боляче вже було. Просто вона вперше виразно побачила, наскільки знайомою може бути чужа підлість. Не ефектною. Не демонічною. Буденною. Офісною. У пристойному формулюванні.

Сама зробила себе вразливою для інтерпретацій.

Це речення Марта виписала в окремий файл.

Не щоб мучити себе — щоб колись розібрати. Можливо, у статті. Можливо, у книзі. Можливо, просто в розмові з собою. Та поки що вона мала інше завдання.

Свою заяву.

Коротку офіційну версію вона погодила з Коваль і незалежною юристкою, яку їй порекомендував Данило. Арсен у цей процес не втручався. Запропонував контакти — і відступив. Спочатку Марта чекала, що він усе-таки спробує прочитати, прокоментувати, захистити її від надто різких формулювань або, навпаки, запропонувати сильніші.

Не спробував.

Лише одного разу, коли вона вийшла з бібліотеки з телефоном у руці й очевидно білим обличчям, тихо спитав:

— Ви хочете, щоб я був поруч чи щоб мене зараз не було?

Марта тоді зупинилася, бо це питання було краще за будь-яку турботу.

— Поруч, — сказала вона.

Він кивнув.

І просто сів поряд на лаву в коридорі. І далі мовчав, поки вона перечитувала чернетку заяви втретє.

Потім Марта опублікувала її на своїй сторінці. Вона написала лише те, що могла й мала написати.

Що стала об’єктом незаконного збору інформації. Що невідомі особи готували матеріали від її імені без її згоди. Що вона співпрацює зі слідством, і будь-які тексти, заяви чи “витоки” від її імені треба вважати недостовірними без прямого підтвердження. І що пізніше вона дасть повніший коментар.

Останнє речення вона переписувала найдовше.

Потім залишила так:

“Мій голос належить мені. Усе інше буде предметом перевірки.”

Через годину почалися повідомлення.

Підтримка.

Питання.

Плітки.

Дві пропозиції “ексклюзивного інтерв’ю”.

Один анонімний коментар: “Та вона просто знову намагається зробити себе жертвою”.

Марта прочитала і вперше не відчула потреби довести протилежне. Закрила. Поклала телефон екраном донизу.

Назар, який саме приніс печені яблука, глянув на неї з підозрою.

— Ви або досягли просвітлення, або щось зламали.

— Не відповіла на коментар.

— Просвітлення.

— Не перебільшуйте.

— У нашій статистиці це майже чудо.

Вона усміхнулася.

— Де Арсен?

— У кабінеті. З Кирилом і Коваль. Обговорюють Сергія, Одесу, заповіт і майбутній юридичний кошмар. 

— Він їв?

Назар подивився на неї так, ніби вона щойно провалила дуже простий тест.

— Пані Марто.

— Що?

— Ви щойно спитали про їжу пана Воронського таким тоном, ніби не хочете, щоб я помітив.

— Я просто уточнила.

— Звісно. А я просто шеф, який випадково пам’ятає, що він з’їв половину супу й шматок хліба, бо інакше Олена пригрозила йому адміністративним терором.

— Пів супу — це мало.

— Я йому передам, що ви невдоволені.

— Не треба.

— Уже пізно.

— Назаре.

— Я нестерпний, пам’ятаю.

Він пішов задоволений.

Марта подивилася йому вслід і подумала, що “Берег” мав дивну здатність перетворювати майже чужих людей на учасників дуже особистого процесу. Це теж було небезпечно. І, можливо, неминуче.

Вона ще не вирішила, чи залишиться після завершення слідчих дій.

А Арсен про це більше не питав.

Після тієї вечірньої розмови на терасі він тримав дистанцію так обережно, що це часом дратувало сильніше за його колишні накази. Він і не зникав, і не нависав. Не дозволяв собі надто багато. Не робив вигляд, що між ними нічого немає.

Це було найскладніше, бо коли чоловік тисне — можна злитися. Коли чоловік відступає надто далеко — можна образитися.

А коли він стоїть рівно там, де ти сама позначила межу, доводиться дивитися на власне бажання без зручного ворога…

Тож Марта працювала. Вона почала структуру майбутньої книги.

Не тієї, яку замовляли, і не тієї, яку хотів Литвин — своєї.