Розділ 2. Перші свідчення

Наступні два дні у «Березі» минули між допитами, перевіркою серверів і термосами Назарового чаю. Марта працювала в бібліотеці, загорнувшись у шаль, і раз по раз міняла місцями ті самі три абзаци заяви.

Персонал потроху повертався до роботи. Данило майже не виходив із серверної, Олена носила дві папки замість однієї, Тамара залишалася у своїх кімнатах з адвокатом.

Старі накази ще пам'ятали, але виконувати їх навмання вже ніхто не поспішав. Сергій Литвин мовчав. Влад, навпаки, давав довгі пояснення й у кожному відводив собі роль поінформованого посередника. Коваль переказувала їх Марті коротко: виконавець, який дуже хотів здаватися співучасником великого задуму.

Ірина Ставнича спершу відмовилася від коментарів, потім заявила, що передавала лише професійні матеріали. Наостанок додала: «Марта сама зробила себе вразливою для інтерпретацій». Марта закрила повідомлення Коваль і дала собі хвилину подивитися у вікно.

Іринину фразу вона скопіювала в нотатки — без розбору й висновку — та повернулася до заяви. Коротку версію погодили Коваль і незалежна юристка. Арсен дав контакт фахівчині й більше не втручався. Лише раз, побачивши Марту в коридорі з телефоном у руці, спитав:

— Ви хочете, щоб я був поруч чи щоб мене зараз не було?

Марта стиснула телефон. — Поруч. Арсен сів біля неї на лаву й мовчав, поки вона втретє перевіряла заяву. За пів години Марта опублікувала коротку хронологію: незаконний збір інформації, підготовка матеріалів від її імені, співпраця зі слідством. Останнє речення вона переписувала найдовше. Потім залишила так:

«Мій голос належить мені. Усе інше буде предметом перевірки.»

Через годину почалися повідомлення. Підтримка. Питання. Плітки. Дві пропозиції «ексклюзивного інтерв’ю».

Один анонімний коментар: «Та вона просто знову намагається зробити себе жертвою». Марта прочитала і не відчула потреби довести протилежне.

Закрила.

Поклала телефон екраном донизу. Назар, який саме приніс печені яблука, глянув на неї з підозрою.

— Ви або досягли просвітлення, або щось зламали.

— Не відповіла на анонімний коментар.

— Просвітлення, — вирішив він.

Марта всміхнулася. — Арсен у кабінеті? Він хоч щось їв?

— Половину супу й шматок хліба. Я передам, що ви незадоволені нормою.

— Назаре, не смійте.

— Пізно.

— Я нестерпний, пам’ятаю.

Він пішов задоволений. Марта подивилася йому вслід і подумала, що «Берег» мав дивну здатність перетворювати майже чужих людей на учасників дуже особистого процесу. Це теж було небезпечно. І, можливо, неминуче.

Вона ще не вирішила, чи залишиться після завершення слідчих дій. А Арсен про це більше не питав. Після розмови на терасі Арсен тримав узгоджену дистанцію. Це часом дратувало: злитися на тиск було простіше, ніж визнавати власне бажання. Марта з головою пішла у структуру майбутньої книги.

Не тієї, яку замовляли, і не тієї, яку хотів Литвин — своєї. Робоча назва «Берег тиші» залишилася, хоча тепер вона додала ще один варіант: «Дім без свідків». Структура вимальовувалася не як детектив, радше як багатоголосся.

Лада — не свята і не жертва без обличчя. Оля — не зникла коханка і не боягузка. Арсен — не похмурий спадкоємець із красивою провиною. Кирило — не просто легковажний брат.

Тамара — не карикатурна лиходійка.

Сергій — не месник із правом на все. Марта — не авторка, яка прийшла розставити чужі істини по поличках.

Ні — книга мала бути складнішою, і тому чеснішою. Вона писала план, коли до бібліотеки зайшов Кирило. Без стуку. Але, побачивши її погляд, одразу відступив на крок і постукав по одвірку.

— Навчаюся, — сказав він.

— Повільно, але помітно.

— Це, здається, сімейний девіз.

Він зайшов і сів на край крісла. Сьогодні Кирило виглядав не погано, а дуже відкрито втомлено. Без захисної елегантності. У простому светрі, із неголеним підборіддям, із темними колами під очима. У ньому все ще залишалася та легкість, що колись чіпляла людей, але тепер вона не ховала порожнечу. Радше підсвічувала її.

— Оля завтра їде, — сказав він.

Марта відклала ручку.

— Куди?

— Поки не знаю. Вона сказала: «Туди, де мене не знайдуть ті, хто думає, що має право мене знаходити». І я її, якщо чесно, розумію у цьому бажанні.

— А ви?

Він глянув у вікно.

— А я залишуся тут ще на трохи. Дам свідчення. Знайду адвоката. Можливо, спробую не пити принаймні до вечора. Великі плани.

— Ви хочете, щоб я сказала щось підтримувальне?

— Хотів. Потім подумав, що ви скажете щось точне, і стало страшно.

— Можу промовчати.

— Ні. Це ще гірше. У вашому мовчанні людина сама знаходить правду, а я не готовий без нагляду.

Марта ледь усміхнулася.

— Що сказала Оля?

Кирило опустив погляд на руки.

— Що не пробачає мені. Не зараз. Можливо, ніколи. Але приймає, що я не єдина причина її страху. Це, мабуть, більше, ніж я заслужив.

Він підняв очі.

— Ви не пом’якшуєте.

— Ні.

— Іноді це полегшує.

— Бо тоді можна не шукати прихований рахунок?

Кирило довго дивився на неї.

— Так. Так.

Він встав, пройшовся до накритого портрета Лади, зупинився перед ним.

— Я вчора думав: якби Лада вижила, вона б нас усіх знищила. Не фізично. Просто сказала б усе, як є. І пішла.

— Ви б її ненавиділи.

— Так. А потім, можливо, подякував би. Років через десять. Коли стало б модно працювати над собою.

— Ви дуже оптимістичні щодо себе.

— Я намагаюся створити мотиваційний прогноз.

Марта не відповіла. Кирило повернувся до неї.

— Ви ж напишете про мене? А якщо не дам на це дозволу?

— Лише якщо ви дасте згоду. Тоді або не напишу, або зміню так, щоб це не було прямим свідченням. Залежить від формату та юридичних меж.

Він здивувався.

— Ви справді питаєте згоди. Після всього, що ми вам зробили?