Розділ 20. Папка з її іменем

Наступного ранку Марта прокинулася не від стуку, не від голосів у коридорі й не від чергової записки. — від сонця.

Це було так дивно, що вона кілька секунд просто лежала й дивилася на світлу смугу на стелі. Наче мозок не одразу визнав: після шторму справді може бути ранок, у якому не блимає світло, не дзвонить старий телефон і ніхто не говорить голосом мертвої жінки через систему оповіщення.

Ребра боліли.

Долоня саднила.

Голова була важка, але не розірвана.

Вона обережно повернулася на бік і побачила на столику термос, склянку води, упаковку знеболювального і нову записку від Назара.

“Сніданок за 20 хвилин. Якщо не прийдете — принесу сам. Якщо замкнете двері — у нас є Олена. Якщо втечете — у нас є Арсен. Не ускладнюйте.”

Марта засміялася і одразу про це пошкодувала — ребра нагадали, що гумор тепер дозований.

Вона вмилася, повільно вдяглася й кілька хвилин сиділа на краю ліжка, збираючи себе докупи. У дзеркалі було обличчя жінки, яка не виспалася кілька життів поспіль, але вже не виглядала розбитою. Втомленою — так. Побитою — трохи. Небезпечно спокійною — можливо.

На столі лежала коробочка з підвіскою, проте Марта її поки що не відкривала.

Поки що.

Поруч — блокнот із робочою назвою “Берег тиші”.

Вона провела пальцем по обкладинці.

Учора, коли написала ці слова, вони здалися їй майже остаточними. Сьогодні — лише першим наближенням. Бо тиша тут була не одна.

Була тиша страху. Тиша сорому. Тиша грошей. Тиша любові, яка стала контролем. Тиша тих, кого не вписали. Тиша тих, кого зробили символами.

І ще одна.

Тиша перед тим, як людина нарешті скаже “ні”.

Марта взяла блокнот і вийшла.

У холі було людно.

Не гучно, але живо. Персонал рухався з тією особливою зосередженістю, яка з’являється після великої аварії: усі знають, що сталося щось важливе, але тарілки все одно треба нести, каву варити, підлогу витирати, а двері відчиняти.

Портрета Лади над каміном більше не було.

Світлий прямокутник на стіні за ніч став помітнішим, наче дім сам ще не звик, що більше не має цього погляду над собою.

Під ним стояв невеликий столик із вазою. Порожньою.

Назар помітив її першим.

— О, наша жива катастрофа прокинулася.

— Доброго ранку і вам.

— Сідайте. Я не питаю, чи хочете їсти, бо ви знову збрешете.

— Ви завжди такий авторитарний?

— Тільки з людьми, які вважають відбиті ребра дрібницею.

Він провів її до невеликого столу біля вікна. Не в загальній залі, а в боковій ніші — достатньо відкритій, щоб не відчувати себе ізольованою, але достатньо тихій, щоб не ловити кожен погляд.

Це було продумано.

Марта сіла.

— Це Арсен попросив посадити мене тут?

Назар поставив перед нею чашку кави.

— Ні. Я сам не ідіот. І не віддам пану Воронському всі лаври турботливого диктатора.

— Він не диктатор.

— Ви це зараз як авторка кажете чи як жінка, якій він учора запропонував вечерю майже на руїнах сімейної імперії?

Марта підняла очі.

Назар невинно усміхнувся.

— Я шеф. Усі важливі речі відбуваються або за столом, або перед ним. Не моя провина, що люди думають, ніби тераса — приватне місце.

— Ви підслуховували?

— Ні. Я побачив обличчя пана Воронського після тераси. У цього чоловіка є приблизно чотири вирази, а вчора з’явився п’ятий. Тож я зробив висновки.

— Вам треба було йти в слідчі.

— Я занадто люблю масло.

Марта усміхнулася, але обережно.

Назар поставив перед нею тарілку з омлетом, тости, сир, ягоди й маленьку миску теплого бульйону.

— Це сніданок чи реабілітаційний комплекс?

— Так.

— Вичерпно.

— Їжте.

Він відійшов саме вчасно, бо в залу зайшла Олена.

Сьогодні вона виглядала майже нормально. Темний костюм, гладке волосся, стриманий макіяж. Але Марта вже бачила під цією бездоганністю втому, і тому образ керуючої більше не здавався холодним. Радше бронею, яку людина навчилася носити так довго, що без неї мерзне.

Олена сіла навпроти без запрошення.

— Як ви?

— Болить, але жива.

— Це вже непогано в нашій статистиці.

— А ви?

Олена на мить задумалася.

— Уперше за багато років не знаю, з чого починати день.

— З кави?

— Це єдине, що поки мене тримає.

Вони обидві подивилися на чашки.

Марта спитала:

— Що з Тамарою?

— Дає свідчення. Адвокат приїхав уночі. Не Гнатюк — інший. Дуже дорогий і дуже нещасний, бо пані Тамара, здається, не збирається повністю заперечувати очевидне, але й визнавати все не буде.

— Звісно.

— Її лінія: підпал документів без умислу спричинити шкоду людям, підроблений лист як “емоційна стабілізація сина”, приховування Сергія як “сімейна приватність”.

Марта повільно поставила чашку.

— Емоційна стабілізація сина.

— Так.

— Це майже красиво в юридично огидному сенсі.

— Адвокат теж так думає. Тільки без “красиво”.

— А Сергій?

— Мовчить. Поки що. Влад говорить більше.

— Не сумніваюся.

Олена подивилася на неї уважно.

— Вам треба буде сьогодні дати додаткові пояснення щодо нього.

— Знаю.

— Можна відкласти, якщо погано почуваєтеся.

Марта похитала головою.

— Ні. Я хочу закінчити з його частиною якнайшвидше.

— Це не закінчиться швидко.

— Процесуально — ні. Але всередині мені треба поставити крапку.

Олена кивнула.

— Розумію.

Марта не була впевнена, що Олена справді розуміє саме це. Але після ночі й ранку в “Березі” всі вони стали трохи перекладачами чужих травм. Не завжди точними, але уважнішими.

— А папка Литвина? — спитала Марта.

Олена поклала на стіл тонку сіру теку.

Марта завмерла.

— Це вона?

— Ні. Це технічний опис, як ви просили. Без приватного змісту. Данило склав список категорій матеріалів, джерел, дат створення, ознак монтажу і незаконного доступу. Самі файли зафіксовані й передані слідству. Копія для вас буде доступна, коли ви вирішите переглядати.