Розділ 16. Не всі мертві мовчать

Максим Гнатюк мовчав рівно дві секунди.

Для людини, яка заробляла тим, що не дозволяла паузам перетворюватися на зізнання, це було забагато.

Марта ці дві секунди помітила.

Арсен — теж.

І Кирило, звісно, не міг не помітити. Він навіть тихо присвиснув, але Назар швидко штовхнув його ліктем у бік — майже дружньо, але достатньо виразно.

— Пане Гнатюк, — повторила Марта. — Хто порекомендував мене для цього проєкту?

Юрист перевів погляд із неї на Арсена.

Помилка.

Не тому, що дивитися на замовника було неприродно. А тому, що це був погляд людини, яка шукає дозволу на правду або межу для брехні.

Арсен став нерухомим.

— Максиме, — сказав він. — Відповідай їй.

Не “мені”. Їй. Марта теж це почула.

І, попри втому, біль у ребрах і відчуття, що світ кілька разів за ніч вивернули навиворіт, ця дрібниця лягла всередині тихо і точно.

Гнатюк провів долонею по папці, яку тримав у руках.

— Ваша кандидатура з’явилася в короткому списку після моніторингу авторів, які працювали з репутаційними проєктами.

— Це відповідь для договору, — сказала Марта. — Я питаю не про те, як мене можна красиво пояснити в документах.

Кирило тихо сказав:

— О, я все більше шкодую, що не був на вашій першій зустрічі.

Арсен не відривав погляду від Гнатюка.

— Хто дав ім’я?

Юрист видихнув.

Не розгублено. Радше так, ніби вже зрозумів: відкласти не вийде.

— Владислав Руденко.

Марта не здригнулася — вона вже знала. Зрозуміла за ті нескінченно довгі дві секунди, на які погляд Гнатюка втратив свою звичну відсторонену впевненість. І все одно всередині стало порожньо, ніби хтось відчинив двері в кімнаті, де вона ще сподівалася знайти хоч один випадковий збіг.

Влад.

Знову Влад.

Не просто продав її слабкість Тамарі, не просто передав інформацію. О, ні — саме він запустив її ім’я в систему як зручний інструмент.

Арсен зробив один крок до Гнатюка.

— Ти знав, хто він?

— Так.

— І?

— Він мав репутацію людини, яка працює з кризовими комунікаціями. Так, із сумнівними методами. Але інформація, яку він надав щодо пані Левицької, збігалася з відкритими джерелами.

Марта повільно підняла брови.

— Відкриті джерела — це його інтерв’ю про мою “нестабільність”?

Гнатюк повернувся до неї.

— Зокрема.

— І вас це не насторожило?

— Насторожило.

— Але не зупинило.

— Ні.

— Чому?

Гнатюк мовчав.

Марта зробила крок ближче.

Біль у боці смикнув, але вона не показала.

— Чому, пане Гнатюк?

— Бо саме це й робило вас релевантною.

Слова впали чітко і чесно.

Огидно чесно.

Марта засміялася майже беззвучно.

— Моя репутаційна травма була частиною кваліфікації?

— Так, — сказав Гнатюк.

Арсен різко повернув до нього голову.

— Максиме.

— Це правда, — сказав юрист. — І ви маєте її почути повністю. Пані Левицька була не просто авторкою з досвідом. Вона була людиною, яка на власному досвіді розуміла, як публічна версія може замінити реальність. Саме тому я погодився, що її кандидатура сильна.

— Ви погодилися з Владом? — спитала Марта.

— Ні. Я використав його дані й відкинув його інтерпретацію.

— Як шляхетно.

Гнатюк прийняв це без заперечень.

— Це було помилкою.

— Помилкою? — повторила вона. — Помилка — це не та кнопка в ліфті. А коли ви берете інформацію від чоловіка, який публічно принижує колишню дружину, і використовуєте її, щоб запросити цю жінку в проєкт, де вона знову стане матеріалом, це не помилка. Це співучасть.

Арсен дивився на неї, але не втручався.

Добре.

Вона ще не закінчила.

— Ви перевіряли, чи правду каже Влад? — спитала Марта.

— Частково.

— Зі мною говорили?

— Ні.

— З кимось із мого боку?

— Ні.

— Отже, ви взяли версію чоловіка, який був зацікавлений у тому, щоб я виглядала слабкою, і вирішили, що слабкість робить мене корисною.

Гнатюк відвів погляд.

— Так.

Кирило тихо сказав:

— Максиме, це навіть для нас гидко.

— Замовкни, — кинув Арсен.

Але в цьому не було захисту Гнатюка. Радше попередженням Кирилу не перетворювати чужу відповідальність на власну сцену.

Гнатюк підняв голову.

— Я не знав про фото. Не знав про листування Тамари Вікторівни з Руденком. Не знав про інвесторів. І точно не знав, що хтось використовує пані Левицьку як частину сценарію.

— Але знали, що Влад був джерелом, — сказала Марта.

— Так.

— І не сказали.

— Ні.

— Чому?

Він подивився на Арсена.

— Бо тоді пан Воронський, найімовірніше, відмовився б від кандидатури.

Марта повільно повернулася до Арсена.

Він був блідий. Розуміння того, що ще одна людина поруч із ним вирішила приховати частину правди “заради результату”, стала черговим ударом для нього, але він все одно намагався тримати контроль над ситуацією. Принаймні Марті так здавалося.

— Я не знав, — сказав він їй.

— Знаю.

Відповідь вийшла швидко, занадто швидко, але це була правда.

Вона знала.

І саме це робило ситуацію складнішою. Бо простіше було б злитися на нього як на головного винного. Набагато простіше. Але все, що відкривалося за останню добу, вперто доводило: у цій історії майже ніхто не був чистим, але не всі були винні однаково.

Гнатюк повернувся до Арсена.

— Я готовий передати всю переписку, нотатки, історію пошуку кандидатів. Добровільно.

— Уже не добровільно, — сказав Арсен. — Не роби вигляд, що вибір досі твій.

Юрист кивнув.

— Розумію.

— Ні, — сказав Арсен тихіше. — Ти не розумієш.

Його голос був настільки спокійним і стриманим, що це було страшніше за крик.

Арсен підійшов ближче до Гнатюка. Вони були майже одного зросту, але зараз різниця в силі відчувалася фізично.