Розділ 15. Кирило повертається

Дорога назад до «Берега» здавалася коротшою. Можливо, тому, що Марта тепер знала кожен поворот. Або ж через те, що біль у ребрах змушував рахувати не кілометри, а вдихи.

А можливо, тому, що всередині в неї вже не лишилося місця для страху в чистому вигляді. Бо страх був, але поряд із ним сиділа злість. І з нею було простіше.

Арсен мовчав майже всю дорогу.

Він тримав телефон у руці й час від часу дивився на екран. Отримував короткі повідомлення, а відповідав ще коротше. Його обличчя ставало дедалі більш закритим. Зібраним до небезпеки.

Марта бачила, як він повертається у звичну форму: власник дому, людина, яка віддає накази, син жінки, котра, можливо, сім років утримувала його в пастці провини. Чоловік, який щойно почув, що смерть його батька могла бути не природною. Але зараз він фізично не мав часу впасти під цією вагою. Бо Тамара тікала. А у «Березі» нічого не відбувалося випадково.

— Вона сама? — спитала Марта.

Арсен повернув голову.

— Хто?

— Тамара. Вона сама намагається виїхати? З особистим? Він із тих, хто ще «старий порядок»?

— З водієм. Так. Тобто ви наказали людям не випускати вашу матір із території, але люди, які мають виконувати наказ, можуть бути лояльні їй.

— Данило вже повернувся в готель. Він біля воріт.

— А Кирило?

— У південному кабінеті.

Олена, яка сиділа попереду, озирнулася через плече.

— Формально.

Марта насторожилася.

— Що значить формально?

Арсен глянув на Олену.

— Ви не казали.

— Бо щойно отримала повідомлення від Назара. Кирило в кабінеті, але встиг посваритися з охороною, вимагав телефон, потім вимагав лікаря, потім каву, потім сказав, що якщо його не випустять, він почне співати.

Марта моргнула.

— Співати?

— У нього поганий голос, — сухо сказала Олена. — Це реальна загроза.

Арсен заплющив очі на секунду.

— Господи.

— Назар написав, що поки тримається, але «ще десять хвилин — і я сам його вб’ю, красиво сервірувавши».

Марта не хотіла сміятися — ребра не дозволяли. Та все одно усмішка з’явилася — крива, болюча. Недоречна. Арсен помітив.

— Не смійтеся.

— Я намагаюся.

— Погано.

— У вас родина така. Важко залишатися серйозною на фразі про спів як метод тортур.

Олена відклала телефон.

— Якщо Кирило дізнається, що Тамара намагається виїхати, він теж спробує вирватися.

— Уже, — сказав Арсен.

— Що вже?

— Пробує.

— Ви так спокійно це кажете.

— Я знаю брата.

— Ви знаєте версію брата, яка існувала до вчорашньої ночі.

Це була одна з тих її фраз, які він спершу хотів відкинути, а потім, здається, змушений був розглянути.

— Ви думаєте, він змінився?

— Ні. Я думаю, що ми побачили не всі його шари.

— Кирило не має шарів. Він має дзеркала.

— Можливо. Але іноді дзеркала теж тріскають.

Олена тихо сказала:

— Учора тріснуло.

Арсен подивився у вікно. За склом знову з’явилися сосни, викривлені вітром. Дорога піднімалася до готелю. Небо посвітлішало, але сонце так і не вийшло. «Берег» виріс попереду з білого каменю, темного скла й напруги, яку тепер Марта, здається, могла впізнати навіть здалеку. Біля воріт стояли дві машини. Одна — чорний седан Тамари. Друга — автомобіль Данила. Ворота були зачинені.

Біля них стояли охоронці. Двоє з боку готелю а Данило — поруч із капотом своєї машини. Водій Тамари, літній чоловік у сірому пальті, сидів у машині на своєму місці й нервово розмовляв із кимось телефоном.

Самої Тамари видно не було — вона сиділа на задньому сидінні седана, і затемнене скло приховувало її обличчя. Машина Арсена зупинилася за кілька метрів. Він вийшов першим. Марта не чекала, поки їй допоможуть, але коли спробувала вийти сама, біль у ребрах прострілив так різко, що вона схопилася за край дверцят. Арсен уже був поруч.

— Повільно, — сказав він.

— Я знаю.

— Не схоже.

— Не коментуйте мій стиль виходу з машини.

— У вас поганий стиль виходу з машини із забитими ребрами.

— А у вас поганий стиль турботи.

— Я працюю над ним.

Він подав руку. Марта дивилася на неї рівно одну секунду. Потім узяла. Не тому, що не могла вийти сама — тому що могла прийняти цю допомогу й не зменшитися від цього. Це була нова навичка. Незручна. Він допоміг їй підвестися, не притягуючи ближче, аніж треба. І відпустив одразу, коли вона стала на ноги. Добре. Дуже добре. І дуже небезпечно для її оборони. Олена вже підійшла до Данила.

— Ситуація?

— Пані Тамара вимагає відкрити ворота, — сказав він. — Каже, що їде до лікаря.

— До якого?

— До того, якого не називає.

Арсен підійшов до седана. Вікно повільно опустилося. Тамара Воронська сиділа всередині в темно-синьому костюмі, з рукавичками на руках і ідеально укладеним волоссям. На колінах — невелика шкіряна сумка. Жодної валізи. Жодної паніки. Лише легка втома на обличчі, ніби її затримали не на спробі втечі, а в черзі до театрального гардероба.

— Арсене, — сказала вона. — Ти перетворюєш дім на казарму.

— Вийдіть із машини.

— Я погано почуваюся.

— Лікаря викличуть сюди.

— Я маю свого лікаря.

— Уже не маєте.

Її очі ледь звузилися. Марта стояла трохи позаду й бачила, як у цій короткій фразі Арсен нарешті вдарив у по-справжньому чутливе місце. Не по спробі виїхати — по лікарю. По тому, що Оля сказала біля маяка. І Тамара зрозуміла.

— Ти втомився, — сказала вона м’яко. — Після такої ночі люди часто роблять неправильні висновки.

— Вийдіть із машини.

— Не говори зі мною як із персоналом.

— Персонал сьогодні поводиться чесніше за родину.

Обличчя Тамари не змінилося. Але водій зблід, і Марта це помітила. Арсен теж.

— Петре, — сказав він, не відводячи погляду від матері. — Вийдіть.

Водій завмер. Тамара сказала: