Розділ 12. Диктофон у шухляді

— Ні, — сказала Марта.

Слово вирвалося автоматично. Останні пів року Марта щоразу опиралася, щойно чоловіча фраза наближалася до наказу. Навіть тепер, коли перед нею стояла людина, готова захищати її. Особливо тепер.

— Це не обговорюється.

— Тому — ні.

Вони стояли в коридорі східного крила, під холодним світлом ламп, перед аркушем із червоним написом.

За кілька метрів охоронець тримався так, ніби хотів бути непомітним і водночас дуже шкодував, що не народився бухгалтером. Марта відчувала, як у неї німіють пальці.

«Влад уже знає, де вона. Ти знову не встигнеш».

Влад. Її колишній чоловік. Людина з її іншого життя, яку хтось щойно вписав у цю історію так само легко, як залишав записки від імені мертвої Лади.

Арсен зняв аркуш зі скла не руками — через серветку, яку, здається, носив у кишені після всього вечора. Поклав у прозорий файл, який охоронець дістав із папки. Усі рухи були точні, швидкі, контрольовані. Занадто контрольовані.

І Марта впізнала це. Коли людина дуже боїться, вона або метушиться, або стає бездоганною. Арсен ставав бездоганним.

— Поясніть, — сказала вона.

— Що саме?

— «Ви більше не спатимете сама». Що це означає у вашій голові?

— Що ви перейдете в інший номер. Безпечніший. Поруч із моїм кабінетом і під охороною, якій я довіряю.

— А не те, що ви щойно вирішили поселити мене у своїй кімнаті, бо я жінка в небезпеці?

Охоронець дуже старанно дивився в бік вікна. Арсен повільно видихнув.

— Ні, Марто. Я не вирішив поселити вас у своїй кімнаті. Хоча тепер, коли ви це сказали, мені доведеться зробити вигляд, що така думка навіть не спадала мені на думку.

Вона завмерла. Він теж. Фраза прозвучала тихо, без посмішки, але повітря між ними змінилося миттєво. Ніч, страх, червоний напис на склі, її заблокований колишній, його мертва дружина, Оля на дроті, Кирило в південному кабінеті — усе лишилося. Але крізь усе це раптом прорізалося щось живе, гаряче й абсолютно недоречне. Щоки зрадницьки теплішають.

— Ви дуже невчасно відверті, — сказала вона.

— Мені казали.

— Часто?

— Лише жінки, які ставили надто багато питань.

Він сказав це — і одразу потемнів. Бо вони обоє почули відлуння. Жінки. Питання. Двері. Лада. Ольга. Марта. Арсен відвів погляд першим.

— Вибачте.

— Не треба вибачатися за кожну фразу, яка випадково виявилася живою.

Він подивився на неї знову, і цього разу в його очах було щось таке, від чого їй захотілося зробити крок назад. Або вперед. Вона не зробила жодного.

— Номер, — нагадала Марта. — Я не збираюся переселятися посеред ночі без пояснення, чому хтось згадав Влада.

— Тому що хтось має доступ до вашого приватного життя.

— Це я вже зрозуміла.

— І цей хтось намагається вплинути на мене через вас.

— «Ти знову не встигнеш», — сказала вона. — Це адресовано вам.

— Так.

— Але удар по мені. Тобто мене зробили вашим повторенням. Новою жінкою біля дверей, яку ви маєте не встигнути врятувати.

Він стиснув щелепу.

— Схоже, що так.

— І вам не здається, що тому я не повинна просто дозволити вам перенести мене в безпечний ящик?

— Мені здається, що тому ви маєте бути там, де я можу гарантувати…

Цього разу він замовк. До неї повертається твердість рішень. Не істерична, не захисна, не та, яку Влад називав «твоєю вічною агресією». Інша — спокійна і впевнена.

— Ви не можете гарантувати мою безпеку, Арсене. Чесно — не можете. У вашому домі хтось вимикає світло, грається голосом Лади, має доступ до внутрішніх камер, знає про мене, про Влада, про Олю, про Кирила, про всі ваші найболючіші точки. Гарантій тут немає. Є лише рішення: або ми думаємо разом, або ви знову намагаєтеся всіх урятувати мовчки й робите нас зручними мішенями.

Він не любив, коли йому мали рацію, це було видно. Але ще більше було видно інше: він усе ж вмів не тиснути тоді, коли хотів тиснути найбільше. Навчився.

— Добре, — сказав він нарешті.

— Що саме добре?

— Ви не будете в ящику.

— Я рада, що ми відмовилися від цієї архітектурної ідеї.

— Але й у цьому номері ви не залишитесь.

Вона відкрила рот. Він підняв руку.

— Не наказ. Аргумент. Тут уже були двічі. Біля ваших дверей залишали записку. У коридорі — ще одну. Якщо хтось мав доступ, він може мати його знову. Ми переведемо вас у гостьовий номер у центральному крилі, де два виходи, камери без сліпих зон і чергуватиме Олена.

— Олена теж має спати.

— Олена не спатиме, навіть якщо я їй накажу.

Це було правдою.

— А ви?

— Я буду в сусідньому кабінеті.

— Не спатимете.

— Ні.

— Бо Оля о шостій?

— Бо ви в коридорі з черговою запискою, Марто.

Він сказав це тихо, без різкості, і вона зрозуміла, що втомилася сперечатися. Не здалася — просто втомилася.

— Добре, — сказала вона.

Арсен обережно видихнув, ніби навіть її «добре» могло виявитися пасткою.

— У вас є речі, які треба забрати зараз?

— Ноутбук. Блокнот. Записки. Зубна щітка. Мабуть, светр, який ви так наполегливо вписали у запрошення.

— Светр точно.

— Нестерпний.

— Ви повторюєтесь.

— Ви заслуговуєте.

Він майже усміхнувся, та потім став серйозним і звернувся до охоронця:

— Ніхто не заходить у номер без мене, пані Олени або пані Левицької. До ранку перевірити замок, балкон, вентиляцію, камери на поверсі. І знайдіть, звідки взяли доступ до цього вікна.

— Так, пане Воронський.

Марта повернулася в номер, а Арсен залишився на порозі. Це було одночасно і добре, і погано. Добре — бо він не увійшов без дозволу. Погано — бо його присутність за спиною відчувалася навіть через відчинені двері.

Вона швидко зібрала ноутбук, документи, флешку з копією відео, блокнот, зарядку, косметичку і светр. Записки склала в окрему папку. Потім зупинилася, дивлячись на стіл. На ньому лежала ще Арсенова перша записка.