Розділ 14. Правила безпеки

Марта не одразу відчула страх.

Першим прийшов біль.

Гострий, гарячий, розлитий по правому боці, там, де ребра зустрілися з мокрим каменем. Потім — холод від трави, що промокла наскрізь. Потім — дивне, майже образливе здивування.

Влад.

Тут.

На цьому схилі, біля старого маяка, серед штормового ранку, чужої смерті, вкрадених записів і чорного футляра, який він тримав у руці так, ніби мав на нього право.

Він усміхався тією своєю звичною усмішкою, від якої в колишньому житті люди розслаблялися. Усмішка хорошого хлопця. Розумного чоловіка. Того, хто завжди знає, як усе пояснити.

— Ти? — єдине, що сказала Марта.

Голос зірвався.

Не від слабкості, а від огиди.

Влад нахилив голову.

— А ти чекала когось більш драматичного? Воронського з пістолетом? Мертву дружину з диктофоном?

Вона спробувала підвестися, але біль різонув так, що потемніло в очах.

Влад зробив крок назад, не поспішаючи допомагати.

Звісно.

Він ніколи не допомагав, якщо поряд не було глядачів.

— Не рухайся, — сказав він майже лагідно. — Ти впала. Можеш ще більше собі нашкодити. А потім, як завжди, скажеш, що це через когось іншого.

Марта відчула, як старий механізм спрацьовує всередині.

Спершу — сором.

Мить, у якій вона майже повірила: може, справді сама винна. Сама побігла. Сама не втрималася. Сама опинилася тут. Сама дозволила використати себе.

Потім — лють.

Нова і чиста.

— Ти не маєш права говорити зі мною таким тоном.

Влад усміхнувся трохи ширше.

— Ого. Наша сонна принцеса прокинулася.

Він підняв футляр.

— Гарна річ. Не знаєш, що всередині, але вже притискаєш до грудей, як чужу правду, яка нарешті зробить тебе важливою.

Марта подивилася повз нього.

Вгорі, на дорозі, усе відбувалося швидко й уривками.

Позашляховик стояв навскіс, перегородивши частину дороги. Данило з водієм намагалися витягнути когось із салону. Олена притискала Олю до стіни сараю, закриваючи її собою. Арсен біг униз схилом.

До неї.

До Влада.

Він був уже близько.

Влад теж це побачив.

І вперше його усмішка стала нервовою.

— Стій! — крикнув він угору. — Ще крок — і я кидаю це в море.

Арсен зупинився.

Не різко.

Як людина, яка миттєво перераховує всі відстані, ризики й можливості.

— Владиславе, — сказав він.

Марта здригнулася.

Влад скривився.

— О, повне ім’я. Як офіційно. Ви, Воронські, навіть погрожуєте зі смаком.

Арсен стояв вище на схилі, за кілька метрів від них. Обличчя було спокійне — настільки, що Марта вже знала: всередині там не спокій — там лють, заведена до тиші.

— Поклади футляр, — сказав він.

— Звісно. Одразу. Може, ще вибачитися, що завадив вашій ранковій романтиці біля маяка?

— Поклади футляр.

Влад засміявся.

— Ви обидва однакові. Думаєте, якщо говорите коротко, світ має слухатися.

Марта повільно сперлася на лікоть.

Біль знову спалахнув у боці, але цього разу вона втрималася.

— Владе.

Він опустив погляд на неї.

— Що, Марто?

Вона змусила себе дихати.

Повільно.

Не як перелякана жінка.

Як людина, яка дуже добре знає цей голос і нарешті перестала чути в ньому правду.

— Ти програв.

Усмішка з його обличчя зникла.

Не повністю.

Але майже.

— Ти завжди була погана в оцінці ситуації.

— Ні. Це ти дуже довго редагував мені реальність.

Його очі звузилися.

— Ти знову починаєш.

— Так. Починаю. Тільки цього разу закінчу не там, де тобі зручно.

Влад нахилився до неї.

— Ти лежиш на землі, Марто. А я тримаю те, заради чого всі ці люди сюди приїхали. Не плутай красиві фрази з владою.

Арсен зробив один крок.

Влад різко підняв футляр над урвищем.

— Я сказав — стій!

Арсен завмер.

Марта побачила, як його рука стиснулася.

— Ти не кинеш, — сказала вона.

Влад повільно повернув голову.

— Ні?

— Ні.

— Чому?

— Бо ти не знаєш, що там. А якщо не знаєш, не зможеш продати це дорожче.

Тиша.

Вітер ударив у схил так сильно, що трава лягла майже горизонтально. Десь нагорі Олена щось крикнула, але слів не було чути.

Влад дивився на Марту — вперше без маски повністю.

І вона побачила те, що стільки років ховалося за його красивими промовами, дотепністю, “раціональними поясненнями”, публічним образом людини, яка вміє тримати себе в руках.

Дріб’язковість.

Не демонічне зло чи геніальна маніпуляція. Не велика темрява.

Просто дріб’язкова, голодна потреба бути важливішим за тих, хто не вибрав його центром.

— Ти завжди думала, що дуже мене розумієш, — сказав він.

— Ні. Раніше я думала, що не розумію себе. Це було зручніше для тебе.

Його обличчя сіпнулося.

Арсен стояв нерухомо.

Але Марта відчула його увагу. Присутність. Він не кидався, не забирав у неї цю розмову. Не ставав між нею і тим, що вона мала сказати сама.

Це дивно підтримувало.

— Ти справді думаєш, — тихо сказав Влад, — що цей чоловік тебе не використає? Він уже використав. Йому потрібен був гарний текст і жінка, яку можна втягнути в сімейний скандал. Різниця між ним і мною тільки в тому, що він багатший і краще мовчить.

Арсен не відповів.

Марта подивилася на нього.

На секунду.

Він стояв під вітром, мокрий, блідий, із темними очима, у яких було надто багато страху за неї й надто мало права його показати.

Потім вона знову повернулася до Влада.

— Можливо.

Влад явно не очікував.

— Що?

— Можливо, він мене використав. Можливо, теж помилявся. Можливо, ще зробить щось болюче. Але знаєш різницю?

Влад мовчав.

— Коли я сказала йому вийти — він вийшов. Коли я сказала не вирішувати за мене — він спробував зупинитися. Коли я впала, він не почав пояснювати мені, що я сама винна.