Розділ 13. Доторк під час темряви

Марта заснула на підлозі.

Не одразу — спершу довго сиділа, притулившись спиною до ліжка, з телефоном у руці, і дивилася в одну точку. Потім, коли сльози закінчилися, прийшла порожнеча. Не спокій — ні. Просто організм вимкнув усе, що не було потрібне для дихання.

Вона не пам’ятала, як лягла набік, не пам’ятала, чи вкрилася. Прокинулася від холоду й від того, що хтось дуже тихо говорив за дверима.

Спершу вона не зрозуміла, де саме знаходиться, бо темрява була густою, чужою.

За вікном шуміло море, хоча з цього номера його не було видно. Дощ бив у скло. У горлі пересохло і боліла щока — мабуть, від того, що вона спала на зім'ятому рукаві жакета.

Потім пам’ять повернулася.

Запис.

Влад.

Тамара.

“Її легко буде спрямувати, якщо правильно натиснути”.

Марта різко сіла.

Нудота піднялася до горла.

Ні.

Не зараз.

Вона вчепилася пальцями в килим і кілька разів повільно вдихнула, як учила її колись психологиня. Вдих — назвати п’ять предметів. Видих — відчути опору.

Стіл. Лампа. Крісло. Штори. Чашка.

Підлога під руками. Килим. Холод. Власне тіло.

Вона тут.

Вона не в тій переговорній, де їй усміхалися й говорили про “репутаційні ризики”. І не у квартирі, де Влад пояснював, що вона знову все неправильно зрозуміла. Не там, під дощем, із коробкою.

Тут.

У “Березі”.

Де, як виявилося, чужі пастки були принаймні видимими, якщо достатньо довго дивитися.

За дверима знову почулися голоси.

Один належав Олені. Другий — нижчий, тихий. Чоловічий.

Арсен.

Марта піднялася не одразу. Ноги затекли, у скронях пульсувало. Вона підійшла до дзеркала й здригнулася від власного відображення.

Обличчя бліде, очі червоні. Волосся збилося. На щоці слід від тканини. Жінка, яку вчора використали, сьогодні не стала красивішою від сліз.

І добре, бо краса зараз була б образою.

Вона вмилася холодною водою, знайшла у сумці гребінець, провела ним по волоссю кілька разів і зупинилася. Нема сенсу — вона не збиралася виходити на сцену. Хоча у цьому домі, здається, сцена була всюди.

Годинник показував 4:17.

Менше години до виїзду до Олі.

Марта вдягла теплий светр поверх блузи, взяла блокнот і флешку. Потім зупинилася біля дверей.

Бачити Арсена їй не хотілося.

Точніше, хотілося, і саме тому вона цього не бажала.

Після запису з Владом вона відчула щось дуже небезпечне: Арсен не кинувся її рятувати. Не пояснював. Не торкався. Не стояв під дверима, як тінь провини. Він зробив те, що вона попросила — дав простір.

І це було незвично, майже боляче. Бо до нормального ставлення теж треба звикати.

Вона відчинила двері.

Олена стояла в коридорі із планшетом у руках. Арсен — біля вікна, у темному пальті, вже готовий до дороги. Він обернувся одразу.

І Марта побачила, як його погляд проходить по її обличчю.

Не оцінюючий, без співчуття.

Просто перевірка, чи вона ціла.

— Доброго ранку, — сказала вона.

Голос вийшов хрипким.

— Доброго, — відповіла Олена.

Арсен мовчав на пів секунди довше.

— Ви спали на підлозі, — сказав він.

Марта підняла брови.

— У вас у коридорі тепер камери бачать крізь двері?

— У вас слід на щоці від жакета.

Вона машинально торкнулася обличчя.

Прокляття.

Олена опустила погляд у планшет, явно намагаючись зробити вигляд, що не присутня при цій дивній ранковій інтимності.

— Я заснула випадково, — сказала Марта.

— Болить щось?

— Гордість.

Арсен не усміхнувся.

— Серйозно.

— Шия трохи. Нічого страшного.

Він кивнув.

Не сказав “треба було лягти”. Не сказав “я ж попереджав”. Не сказав нічого з того, що могло б змусити її знову захищатися — просто кивнув.

— Данило залишив перші результати по диктофону, — сказала Олена, рятуючи їх обох від незручної паузи. — На корпусі свіжих відбитків майже немає. Лише сліди тканини або рукавичок. Вікно у сусідній кімнаті відкривали зовні. На технічній терасі сліди взуття — приблизно той самий розмір, що біля оранжереї.

— Тобто одна людина, — сказала Марта.

— Ймовірно.

— Хтось із персоналу?

— Або той, хто дуже добре знає службові маршрути, — відповіла Олена.

Арсен стояв мовчки.

Марта подивилася на нього.

— Тамара?

— Вона фізично не ходитиме технічною терасою вночі під дощем, — сказав він. — Але могла наказати.

— Кому?

— Це і з’ясовуємо.

Олена простягнула Марті невелику папку.

— Тут роздруківка логів доступу за ніч. Імена, які повторюються в дивних місцях, я позначила. Але до виїзду ми все одно не встигнемо повноцінно перевірити.

— Дякую.

Марта взяла папку.

Арсен помітив її руки.

— Ви тремтите.

— Бо холодно.

— Ні.

Вона підняла очі і вже хотіла сказати щось різке, але не сказала.

Бо це було б неправдою. Вона справді тремтіла не від холоду.

— Я витримаю, — сказала вона.

— Я знаю.

Не “звісно”, не “ви сильна”. Не “вам треба заспокоїтися”.

Просто: знаю.

І чомусь від цього стало легше.

Назар чекав унизу з кавою і пакетом їжі в дорогу. Він мав такий вигляд, ніби спав ще менше за них, але все одно примудрився бути незадоволено турботливим.

— Сніданок, — сказав він, простягаючи пакет Марті. — Їсти до нервового зриву, не після.

— Ви завжди такий директивний із їжею?

— Тільки коли люди навколо поводяться так, ніби кофеїн і трагедія — достатній повсякденний раціон.

— Дякую.

Він нахилився ближче й тихіше додав:

— І не дайте їм там усім знову зробити вигляд, що вам треба мовчки слухати. У вас добре виходить псувати такі сценарії.

Марта ледь усміхнулася.

— Постараюся.

Назар кивнув Арсену.