Розділ 11. Чужий сором

Арсен не сказав нічого, навіть не вдихнув.

Він стояв зі слухавкою в руці, і здавалося, що для нього зараз старий кабінет батька, шторм, Кирило, Олена, Марта — усе відступило кудись далеко, за товсте скло.

Лишився тільки голос.

Жіночий, наляканий. І абсолютно живий.

Оля.

Марта знала її лише з фотографій, відео і чужих уривчастих фраз, але зараз цей голос миттєво зробив її реальною. Не функцією сюжету, не загадкою, не “жінкою, яка зникла без валізи”. Живою людиною, що багато років носила в собі ніч, яка досі не закінчилася.

— Де ти? — нарешті спитав Арсен.

Не “як”. Не “чому”. Не “це справді ти”.

Де.

Один точний, майже болісний інстинкт.

Знайти.

— Не питай, — відповіла Оля.

Голос тремтів. Крізь стару слухавку він звучав глухо, але живість у ньому була незаперечною. І саме це лякало сильніше за всі попередні записки.

— Олю.

— Ні. У тебе мало часу.

Кирило зробив крок ближче.

— Оля…

— Він там? — її голос різко змінився. Став тоншим, майже дитячим від страху. — Кирило там?

Кирило завмер.

Арсен повільно перевів на нього погляд.

— Так.

У слухавці стало тихо.

Потім Оля видихнула так, ніби намагалася не розплакатися вдруге.

— Не віддавай йому флешку.

— Вона вже в мене, — сказав Арсен.

— Ні. Не та.

Марта відчула, як уся кімната разом із нею завмерла.

— Що значить “не та”? — спитав Арсен.

— Та, яку він приніс, — не оригінал.

Кирило різко смикнувся.

— Що?

Оля, здається, почула його голос, бо замовкла.

— Олю, — сказав Арсен. — Говори зі мною. Що значить не оригінал?

— Я дала Кирилу копію. Не все. Частину. Я знала, що він може… що він не віддасть. Оригінал лишився в мене.

Кирило дивився на слухавку так, ніби вона вдарила його по обличчю.

— Ти не сказала, — тихо вимовив він. Але вона почула.

— Тому що ти сховав навіть копію, — відповіла Оля.

Голос став тихим, але в ньому з’явилася сталь. Не впевненість — щось інше. Втомлена, вистраждана здатність називати речі своїми іменами.

Кирило відступив.

Марта бачила, як із нього знову сповзає маска. Тільки цього разу під нею не було ані усміхненого гравця, ані отруйного брата. Був чоловік, який досі жив у моменті, де йому довірили щось важливе, а він не витримав.

— Де оригінал? — спитав Арсен.

— Не скажу телефоном.

— Ти в небезпеці?

Пауза.

— Ми всі в небезпеці, якщо він зрозуміє, що я подзвонила.

— Хто він?

Оля не відповіла.

Марта зробила крок ближче до столу й тихо, майже беззвучно сказала:

— Спитайте про лист.

Арсен глянув на неї.

Вона показала рукою: лист.

Він зрозумів.

— Олю, — сказав у слухавку. — Через місяць після пожежі я отримав лист. Нібито від тебе.

Тиша.

Не коротка.

Така довга, що Марта почула, як дощ стікає по вікну старого кабінету.

— Я не писала тобі, — сказала Оля.

Арсен заплющив очі.

Марта бачила, як це вдарило — не як новина, а як підтвердження найгіршого.

— Там було написано, що ти жива, — сказав він. — Що не хочеш, щоб тебе шукали.

— Ні.

— І що Лада загинула через мене.

На тому кінці лінії Оля коротко втягнула повітря.

— Ні, — повторила вона. — Ні, Арсене.

Він мовчав.

Слухавка ледь тремтіла в його руці.

Марта раптом зрозуміла, що він не просто слухає спростування. Він заново проживає роки, які побудував навколо підробленого листа. Роки, де Оля була жива й сама відмовилася від допомоги. Де Лада загинула через нього, де провина була страшною, але зрозумілою. І тепер усе це сипалося.

— Хто міг написати? — спитав він.

Оля мовчала.

— Олю.

— Ти знаєш.

— Скажи.

— Ні.

— Скажи.

— Якщо я скажу, ти підеш до неї першим. А це саме те, чого не можна робити.

До неї.

Марта повільно перевела погляд на Олену.

Та стояла бліда, з нерухомим обличчям.

Ім’я Тамари не прозвучало, але воно вже було в кімнаті, повисло важкою хмарою несказаного, але зрозумілого.

Кирило засміявся.

Тихо, хрипко, майже безумно.

— Мама, — сказав він. — Звісно. Звісно, чорт забирай!

Арсен різко підняв руку, наказуючи мовчати.

— Олю, що сталося тієї ночі після того, як ти зникла з кадру?

— Я повернулася.

— Куди?

— До галереї. Лада відчинила мені двері з іншого боку.

Марта затримала дихання.

— Чому? — спитав Арсен.

— Бо я забула сумку з документами. Не флешку. Оригінальні папери. Я мала піти, але… Господи, я була така дурна. Я думала, якщо заберу все, мені не доведеться повертатися ніколи. Лада кричала, щоб я йшла. Потім побачила дим. Вона відчинила двері, впустила мене всередину, а сама…

Голос зламався.

Арсен стояв нерухомо.

— Сама що? — спитав він дуже тихо.

— Вона побігла зачинити другі двері. Щоб дим не пішов у коридор. Щоб ти… щоб ти встиг вивести мене. Я не знаю. Усе було швидко. Я впала. Хтось витягнув мене через службовий хід.

— Хто?

Оля мовчала.

— Хто витягнув тебе, Олю?

— Не можу.

— Чому?

— Бо він досі думає, що я мовчу заради нього.

Марта відчула, як думки починають складатися в нову, ще гіршу схему.

Уже він. Ще й “він”, не Тамара.

Чоловік.

Хтось, хто витягнув Олю, хтось, хто знав, що вона жива. Хтось, хто міг потім підробити або передати лист.

Хтось, кого вона досі захищала.

— Це був Кирило? — спитав Арсен.

Кирило стиснувся.

— Ні, — сказала Оля.

Кирило повільно видихнув — так, ніби вперше за роки отримав не виправдання, а право не бути винним у всьому.

— Хто? — повторив Арсен.

— Я не можу сказати телефоном.