Розділ 10. Ранок із ворогом

Старий кабінет батька був єдиною кімнатою в “Березі”, куди не вів жоден красивий коридор — до нього спускалися.

Не в підвал, ні. Формально кабінет розташовувався на першому поверсі, у старій адміністративній частині, яку після реконструкції використовували мінімально. Але дорога до нього все одно здавалася спуском: вузький службовий коридор, сходи на пів поверху вниз, низька стеля, холодніші стіни, запах пилу, воску й каменю.

Марта йшла за Арсеном.

Поруч із ним — Кирило. Точніше, не зовсім поруч, радше на тій відстані, яку обирають люди, які знають: ще пів кроку — і можна або вдарити, або обійняти. І обидва варіанти однаково неможливі.

Позаду йшла Олена з телефоном у руці. Назар залишився у холі, але Марта була майже впевнена: він не залишив би їх без нагляду, якби Олена не кинула на нього той самий погляд, яким, мабуть, зупиняла пожежі, сварки й людей із поганими рішеннями.

Тамара не пішла.

Вона залишилася біля портрета Лади, і це чомусь лякало найбільше.

Голос із гучномовців уже стих. Після тієї фрази — “Арсене, не відкривай йому” — система оповіщення клацнула, зашипіла й вимкнулася. Охорона кинулася до технічного блоку. Олена віддала ще кілька команд. Арсен не сказав нічого.

Тільки взяв синю папку, подивився на Кирила й пішов.

Так, ніби саме цього й чекав.

Так, ніби якщо затриматися ще на хвилину, він може передумати.

Усі записки тримала при собі Марта.

Їй хотілося віддати їх Олені, скласти в прозорий файл, поводитися розумно, але щось уперте всередині не дозволяло. Можливо, професійний інстинкт. Можливо, недовіра. Можливо, страх, що у цьому домі будь-який доказ, відданий у чужі руки, міг стати частиною чужої версії.

Арсен зупинився перед важкими темними дверима.

Таблички на них не було — лише стара латунна ручка і замок, який мав такий вигляд, ніби його не змінювали років сорок.

— Досі не відремонтував, — вколов Кирило.

— Не все треба ремонтувати, — відповів Арсен.

— Дивно чути від людини, яка хотіла перебудувати весь дім під власну провину.

Арсен не повернувся.

— Ти прийшов допомогти чи коментувати інтер’єр?

— Я багатофункціональний.

— Ти втомлюєш.

— І це теж моя функція.

Марта мимоволі глянула на Олену. Та стояла з таким обличчям, ніби слухала цю розмову вже багато років і кожна нова репліка лише підтверджувала старий діагноз.

Арсен вставив ключ, і двері відчинилися важко, з низьким дерев’яним стогоном.

Кабінет усередині був темний, хоча Арсен одразу увімкнув настільну лампу. Але навіть теплий жовтий промінь не зміг повністю розігнати відчуття, ніби кімната давно не належить живим.

Тут усе було чоловічим у старому, майже музейному сенсі: масивний письмовий стіл, шкіряне крісло, шафи з документами, карта узбережжя на стіні, важкі портьєри, сейф у кутку. На полиці — кілька дерев’яних кораблів у пляшках, коробка сигар, старий телефон, який виглядав декоративним, але, можливо, і досі працював.

Повітря у кабінеті пахло пилом, сухою шкірою й тютюном, що в’ївся у стіни задовго до всіх законів про здоровий спосіб життя.

— Він тут курив? — спитала Марта.

Кирило посміхнувся.

— Він тут усе робив. Курив, пив, підписував угоди, сварився з матір’ю, викликав нас “на розмову”. Це була не кімната, а маленька держава.

— А ви були громадянами?

— Підданими.

Арсен мовчки пройшов до столу.

— Комп’ютер у шафі ліворуч, — сказав він.

Кирило здивовано підняв брови.

— Ти його зберіг?

— Батько зберігав усе, що могло колись знадобитися проти когось. Я успадкував методичність.

— І не успадкував задоволення від процесу. Ось де трагедія родини.

— Кириле.

— Так-так. Флешка. Правда. Урочиста мить.

Арсен відчинив шафу. Усередині справді стояв старий системний блок і невеликий монітор, закритий тканиною. Пилу було небагато, тож хтось сюди явно заходив. Не часто, але регулярно.

— Цей комп’ютер точно не під’єднаний до мережі? — спитала Марта.

— Точно, — сказав Арсен.

— Wi-Fi?

— Немає модуля.

— Bluetooth?

Кирило нахилився до неї з театральним шепотом:

— Пані Левицька, зараз ви виглядаєте як людина, яка знає, що таке здоровий рівень параної. Я зворушений.

— У мене був токсичний шлюб і фриланс із корпоративними клієнтами. Параноя входила в базовий пакет.

Кирило засміявся, а Арсен кинув на неї короткий важкий погляд. Він не сказав нічого, але її фраза раптом перестала бути жартом.

Комп’ютер вмикався повільно. Вентилятор загув, монітор кілька разів блимнув. Старенька операційна система завантажувалася з такою гідністю, ніби робила їм послугу.

Кирило стояв біля столу, тримаючи флешку в руці.

Уперше за вечір він нервував.

Без показовості, не красиво, як-то кажуть, на камеру. Але його великий палець раз по раз нервово пошкрябував по металевому корпусу флешки, і цей рух видавав більше, аніж усі його жарти.

— Ви дивилися, що там? — спитала Марта.

— Ні.

— Жодного разу?

— Ні.

— Чому?

Кирило посміхнувся, але не глянув на неї.

— Бо я боягуз, пані Левицька.

Арсен різко повернув голову.

— Не починай.

— Що? Ти любиш правду. Нас запросила мертва Лада, підбадьорює шторм, мама благословила ключем. Чудова атмосфера для чесності. Так, я боявся. Спершу боявся, що там доказ проти мене. Потім — що проти тебе. Потім — що там взагалі нічого, і я всі ці роки тримав у руках порожній шматок металу, як дурень. Обери версію, яка більше подобається.

— Ти міг віддати її слідству, — сказала Олена.

Кирило глянув на неї.

— А ти могла розповісти про Олю.

Олена замовкла.

Він усміхнувся вже без задоволення.

— Бачите, як зручно? У цьому домі кожен має свою маленьку шафу з гріхами. Моя просто блищить металом.