Розділ 9. Жінка на портреті

Темрява тривала кілька секунд.

Але цих кількох секунд вистачило, щоб у холі зникли всі ролі.

Арсен більше не був власником готелю.
Кирило — легким, завше усміхненим братом.
Тамара — бездоганною жінкою з кашеміровим палантином.
Олена — керуючою, яка тримає в руках будь-яку кризу.
Назар — іронічним шефом, що рятує людей гарячим супом.

У темряві всі стали просто людьми, які колись не сказали правду.

Марта чула дихання. Своє — надто швидке. Чуже — поруч, глибше, стримане. Арсен. Він стояв зовсім близько, і навіть без світла вона відчувала його присутність, як стіну між собою і рештою холу.

Жіночий сміх обірвався так само раптово, як і почався.

Потім хтось тихо скрикнув.

Не Марта.

Олена.

— Ліворуч! — різко сказав Арсен.

Звук кроків. Удар. Тріск скла. Хтось вилаявся. Кирило, здається, засміявся, але цього разу без жодної веселості.

Марта стояла нерухомо, притискаючи до грудей конверт із листом Кирила. У темряві цей тонкий папір раптом здавався важчим за камінь.

— Марто, — сказав Арсен поруч. — До мене.

Вона зробила крок на голос.

І саме в цю мить щось холодне торкнулося її зап’ястя.

Не рука.

Папір.

Хтось у темряві всунув їй у долоню складений аркуш і зник так швидко, що Марта навіть не встигла вдихнути.

Вона різко обернулася.

Нічого.

Тільки темрява, чужі силуети, шум моря і голос Арсена:

— Марто!

Світло повернулося.

Не повністю. Спершу ввімкнулися аварійні лампи вздовж підлоги, потім кілька настінних бра, потім люстра над холом спалахнула м’яким жовтим світлом і одразу стала боляче яскравою.

Усі завмерли в неприродних позах.

Один охоронець стояв біля дверей, тримаючись за плече. Другий — біля Кирила, з рукою на його лікті. Кирило виглядав роздратованим і трохи задоволеним, ніби навіть темрява не змогла зіпсувати йому виставу. Тамара стояла на тому самому місці, спираючись на тростину. Лише її палантин зсунувся з плеча.

Олена була біля стіни. Бліда, з широко розплющеними очима.

А на підлозі біля портрета Лади лежала розбита скляна ваза.

Марта не одразу побачила портрет.

Він висів над каміном у дальній частині холу — великий, у темній рамі, трохи відокремлений від інших картин. Удень вона чомусь не звернула на нього уваги. Можливо, тому що світло падало інакше. Можливо, тому що хтось дуже не хотів, щоб перший погляд гостя одразу падав саме туди.

Лада Воронська дивилася з полотна трохи вбік.

Не прямо на глядача, а повз. Ніби бачила щось за плечем у кожного, хто ставав перед нею.

Художник написав її красивою, але не щасливою. У тонкій світлій сукні, з оголеними ключицями, з темно-червоним каменем на шиї. Волосся зібране недбало, обличчя ніжне, а погляд — такий втомлений, що вся краса ставала майже непристойною.

Марта не могла відвести очей.

Портрет не був схожий на офіційні фотографії, бо на фото Лада усміхалася і позувала. Грала свою роль.

На портреті вона мовчала так, ніби вже знала, що ніхто її не почує.

— Хто був біля світла? — спитав Арсен.

Його голос повернув усіх у реальність.

Охоронець біля дверей відповів першим:

— Ніхто з наших. Вимкнулося з щитової. Можливо, знову збій.

— Це не збій, — сказала Марта.

Усі подивилися на неї.

Вона повільно розтиснула пальці.

У долоні лежав складений аркуш.

Арсен побачив папір у її руці, і його обличчя змінилося.

— Звідки?

— Хтось дав мені його в темряві.

— Хто?

— Я не бачила.

— Ви відчули руку?

— Ні. Тільки папір.

Кирило тихо свиснув.

— Містика набирає темп.

Арсен різко повернувся до нього.

— Замовкни.

— Ні, справді, брате. У тебе в домі мертва дружина роздає записки новій жінці, а ти досі поводишся так, ніби можеш розставити всіх по кімнатах і все закінчиться.

— Ще слово…

— Що? Зачиниш мене в кабінеті? Уже пробував. Я виріс.

— Не помітно, — тихо сказав Назар.

Кирило глянув на нього з усмішкою.

— О, кухар теж має думку. Як мило.

— Має, — сказав Назар. — І дуже старається не висловити її ножем.

Олена різко сказала:

— Назаре.

— Так, пані Олено. Мовчу.

Але не змовк поглядом.

Марта дивилася на аркуш у своїй долоні.

Не відкривала.

Чомусь саме цей папір лякав більше за попередні. Бо попередні чекали на неї в кімнаті, на столі, в оранжереї. Їх залишили як докази в постановці. А цей хтось передав їй безпосередньо. Торкнувся її простору. Обрав момент, коли всі були сліпі.

Арсен підійшов ближче.

— Дайте мені.

— Ні.

— Марто.

— Ми вже це проходили.

— Цього разу хтось підійшов до вас у темряві.

— Саме тому я хочу знати, що там.

— Тоді ми відкриємо його разом.

Це прозвучало не як наказ, а як спроба домовитися, і Марта здивовано підняла на нього очі.

Він стояв близько. Мокрий, злий, виснажений. І вперше за цей вечір не ховав страх за холодом повністю.

Марта кивнула.

— Добре.

Вона розгорнула аркуш.

Почерк був той самий.

Але текст довший.

“Вона на портреті носить не свою прикрасу. Спитайте Тамару, чому Лада вдягла камінь Олі. Спитайте Кирила, чому боявся, що його знайдуть. Спитайте Арсена, чому він досі не дивиться на її шию”.

Марта прочитала мовчки.

Потім уголос.

Коли вона закінчила, у холі стало так тихо, ніби всі одночасно втратили право на дихання.

Тамара першою усміхнулася.

Повільно.

Майже втомлено.

— Яка вишукана нісенітниця.

Арсен не дивився на портрет.

Саме це Марта помітила найперше.

Після фрази в записці будь-яка людина інстинктивно глянула б на шию Лади, на прикрасу, на темно-червоний камінь. Арсен — ні. Він дивився на аркуш. На папір. На слова. Куди завгодно, тільки не туди, куди його спрямували.