Розділ 8. Шторм починається раніше

Коли Арсен вийшов, бібліотека не стала тихішою.

Навпаки.

Усе в ній раптом набуло звуку: потріскування вогню, шурхіт старого паперу на столі від протягу, далеке завивання вітру в димарі. Нервове цокання годинника біля книжкової шафи. Навіть море за вікнами ніби наблизилося і тепер билося не об каміння внизу, а просто в стіни.

Марта стояла біля столу і дивилася на зачинені двері.

Вона за ним не пішла не тому, що змирилася з наказом. І не тому, що повірила в його “найбезпечніше місце”. Просто в ту мить, коли Арсен сказав про Кирила, жінок і вогонь, у його голосі було щось таке, що не залишало місця для красивого спротиву.

Не драматизм — досвід.

І, можливо, провина, яка нарешті перестала маскуватися під контроль.

Олена Садова мовчки підійшла до каміна й поправила поліно щипцями. Рух був точний, майже механічний. Жінка, яка звикла робити щось руками, коли інакше почне тремтіти.

Марта подивилася на неї.

— Ви знали, що Кирило може бути тут?

— Я знала, що він колись повернеться, — сказала Олена.

— Це не те саме.

— У цій родині майже все не те саме, чим здається.

— Ви теж почнете говорити загадками?

Олена повільно поставила щипці на місце.

— Ні. Мабуть, уже пізно.

Вона повернулася до Марти, і вперше за весь день її обличчя не було службовим. У ньому залишалася стриманість, але та холодна, бездоганна плівка, якою вона прикривалася перед персоналом і гостями, дала тріщину.

— Сідайте, — сказала вона. — Якщо вже ви тут, вам краще знати хоча б частину.

Марта сіла не одразу.

— Чому саме зараз?

— Бо Арсен не розповість.

— Він сказав, що не може.

— Це одне з його улюблених виправдань.

— Ви сердитеся на нього.

— Я люблю його, — сказала Олена несподівано. — Це значно гірше.

Марта повільно опустилася в крісло.

Ця фраза була сказана без романтичного підтекст, без драми, майже сухо. Але саме тому прозвучала сильно.

— Ви були близькі?

— Я працюю у цьому домі дванадцять років. Я бачила Арсена після смерті батька, після першої великої сварки з Кирилом, після весілля з Ладою, після пожежі, після слідства, після кожної спроби Тамари Вікторівни зробити вигляд, що в нас усе під контролем. Тут складно не стати близькою. Навіть якщо ніхто цього не визнає.

Марта взяла ручку.

Олена помітила.

— Не записуйте.

— Чому?

— Бо частина того, що я скажу, не для вашого тексту.

— Тоді для чого?

— Щоб ви не думали, що Арсен єдина небезпечна людина в цій історії.

Марта повільно поклала ручку на стіл.

— Добре.

Олена сіла навпроти, на краєчок крісла, як людина, що навіть у хвилину відвертості не дозволяє собі розслабитися.

— Кирило завжди був… легшим, — почала вона. — Не добрішим. Саме легшим. Люди тягнулися до нього, бо поруч із ним не треба було напружуватися. Він умів сміятися, говорити компліменти, запам’ятовувати чужі слабкі місця так, ніби це милі дрібниці. Арсен із дитинства був іншим. Серйозним. Занадто відповідальним. Занадто схожим на людину, яка вибачається за те, що займає місце.

Марта згадала фото двох хлопців на сходах.

Кирило усміхається в камеру.

Арсен стоїть трохи позаду.

— Їхній батько ставив на Арсена?

— Їхній батько ставив на результат. А результат зазвичай робив Арсен.

— А Кирило?

— Кирило робив так, щоб його любили після того, як хтось інший розв’язував проблеми.

Це прозвучало не злісно — радше втомлено.

— Лада знала це? — спитала Марта.

Олена довго дивилася у вогонь.

— Лада знала більше, аніж хотіла показати.

— Вона була такою, як на фотографіях?

— На яких саме?

— Офіційних.

— Ні.

— А якою?

Олена зітхнула.

— Красивою. Розумною. Нещасною. Жорстокою, коли відчувала себе загнаною в кут. Дуже самотньою, хоча постійно була серед людей.

Марта не записувала, але кожне слово ставало в пам’яті на своє місце.

— Арсен любив її?

— Так.

Відповідь була швидкою.

Без сумніву.

І чомусь саме вона вколола.

Марта не мала права реагувати на це, адже Арсена вона знала лише два дні. Два дні, наповнені попередженнями, заборонами, записками мертвої жінки та дивними паузами. Але десь усередині все одно з’явилося щось неприємне — не ревнощі навіть, а гостре нагадування: вона чужа у цій історії. Пізня. Тимчасова. Найнята.

Олена дивилася на неї уважно.

Марта відвела погляд першою.

— А Лада його? — спитала вона.

— Я не знаю.

— Ви ж бачили їх багато років.

— Саме тому не знаю. Є почуття, які на людях виглядають як любов, а в приватності — як борг, страх або звичка бути потрібною.

Ця фраза була занадто близькою.

А Марта подумала про Влада.

Про те, як вони на людях виглядали “ідеальною парою”. Він жартував, вона усміхалася. Він клав руку їй на плече, вона не скидала. Друзі казали: “Ви так гарно одне одного доповнюєте”. Ніхто не бачив, як удома він міг пів години пояснювати їй, чому її реакція на його флірт із колегою — “ознака нестабільності”.

Так.

На людях багато що виглядає як любов.

— Оля, — сказала Марта. — Хто вона була для Арсена?

Олена заплющила очі.

— Найгірше питання.

— Чому?

— Бо на нього немає чистої відповіді.

— А брудна?

— Оля була людиною, яку Арсен слухав.

Марта чекала.

— Вони не були коханцями, якщо ви про це, — сказала Олена.

Марта відчула, як щось у грудях, про що вона не просила, полегшено розтиснулося.

Дурість.

Абсолютна дурість.

Олена, звісно, помітила.

Марта вже ненавиділа цей дім за те, що тут усі все помічали.

— Оля працювала в нас майже чотири роки, — продовжила Олена. — Прийшла зовсім молодою, але швидко стала незамінною. Уміла організувати будь-що. Весілля на сто людей, закриту вечерю для інвесторів, день народження старої пані, яка ненавиділа всіх, але після свята плакала від зворушення. Оля мала рідкісний талант: вона бачила, чого люди хочуть насправді, а не що замовляють.