Розділ 7. Перша записка

З кімнати Лади вони вийшли без жодного слова.

Арсен ішов першим. Марта — за ним, на відстані двох кроків, як він і вимагав. І зовсім не тому, що раптом стала слухняною — просто зараз навіть її впертість мусила визнати: у північному крилі щось відбувалося явно не за правилами нормального світу.

Або хтось дуже хотів, щоб вони так думали.

Зараз коридор здавався довшим, аніж кілька хвилин тому, хоча лампи світили так само тепло, стіни були такими ж рівними, а підлога — такою ж чистою. Але відчуття простору змінилося. Ніби після жіночого голосу за дверима все тут прокинулося й тепер мовчки дивилося їм у спини.

“Арсене?”

Цей голос усе ще стояв у повітрі.

Марта намагалася втримати себе в раціональному полі.

Живий голос. Жива людина. Запис? Динамік? Хтось у коридорі? Хтось за стіною? Старі вентиляційні канали? Акустика? Навмисна постановка?

Будь-що.

Але тільки не те, що в першу секунду прошепотіла найтемніша, найдавніша частина мозку.

Не Лада.

Мертві не кличуть чоловіків із коридорів.

Арсен зупинився біля переходу так різко, що Марта мало не врізалася в нього.

— Що? — спитала вона пошепки.

Він підняв руку, наказуючи мовчати, і цей жест їй дуже не сподобався, але вона слухняно змовчала.

З боку скляного переходу долинав шум моря, вітер бив у шиби, і крізь нього було важко зрозуміти, чи справді там хтось є. Охоронці мали чекати біля входу до крила. Мали. Але тепер Марта вже не була впевнена ні в чому, що в цьому домі “мало” бути.

Арсен зробив крок уперед.

Потім ще один.

Біля дверей нікого не було.

Порожньо.

І два охоронці зникли.

Марта відчула, як у грудях усе стискається.

— Вони мали стояти тут, — сказала вона тихо.

— Так.

Голос Арсена був рівний.

Занадто.

Він швидко дістав телефон. На екрані не було зв’язку.

— У вас ловить? — спитав він.

Марта витягла свій телефон.

Одна риска, а потім узагалі жодної.

— Ні.

— Ідіть ближче до мене.

Цього разу вона сперечатися не стала.

Він відчинив двері скляного переходу, і вітер ударив одразу.

Не фізично, звісно, але звук був таким, ніби хтось із силою кинув у шиби жменю дрібного каміння. Скло тремтіло. Зовні в темному дворі гойдалися дерева. Оранжерея виднілася внизу — темна, витягнута, із матовими шибками, за якими іноді пробігав відблиск місячного світла.

Вони швидко пройшли перехід.

Вниз Марта не дивилася. Майже.

Тільки раз — і одразу ж пошкодувала.

А от біля оранжереї хтось стояв. Або їй здалося?

Темна фігура між скляними стінами та старими лавровими кущами. Буквально на одну секунду, а потім її поглинув вітер, тінь, ніч.

Марта схопила Арсена за рукав.

Він миттєво зупинився.

— Що?

Вона показала вниз.

— Там хтось був.

Арсен подивився.

Нічого.

Тільки оранжерея, мокрий камінь і дерева, що хилилися від вітру.

— Ідемо, — сказав він.

— Ви бачили?

— Ні.

— Але повірили?

— Я вже не маю розкоші не вірити.

Ця фраза була сказана так тихо, що майже загубилася в шумі вітру, та Марта її все ж почула. І чомусь саме вона налякала сильніше за раптово порожній пост охорони.

На виході з переходу світло блимнуло.

Раз.

Другий.

На третій згасло.

Марта завмерла в темряві.

Не повній — крізь вікна пробивалося слабке сіре світло, а десь попереду тьмяно горів аварійний покажчик. Але все одно темрява тут була не відсутністю світла. Радше, вона була присутністю чогось іншого.

Арсен увімкнув ліхтарик.

Промінь ковзнув по стіні, підлозі, її руках.

— Спокійно, — сказав він.

— Я спокійна.

— Ні.

— Ви теж.

— Ні.

Вона майже засміялася, нервово і недоречно. Небезпечно.

— Принаймні ми чесні.

— Не рухайтеся без мене.

— Це вже менш чесно і більш дратівливо.

Він обернувся до неї.

Ліхтарик був у його руці, світло падало знизу, різало обличчя тінями. В очах — напруга, злість і щось таке, що Марта не хотіла називати турботою, бо від цього ситуація ставала ще складнішою.

— Я не зможу одночасно шукати того, хто це робить, і стежити, щоб ви не вирішили перевірити кожні двері.

— Я не самовбивця.

— Ні. Ви гірше. Ви професіоналка із цікавістю.

— А ви хто? Професіонал із почуттям провини?

Він завмер.

Марта одразу зрозуміла: не треба було.

Не зараз.

Не в темряві. Не після голосу. Не після кімнати Лади. Не тоді, коли він і так тримається на тонкій нитці контролю.

— Вибачте, — тихо вимовила вона.

Арсен кілька секунд дивився на неї.

Потім коротко кивнув.

— Пізніше.

— Що пізніше?

— Ви мене за це допитаєте.

— А ви відповідатимете?

— Погано.

— Але будете?

Він відвів промінь ліхтаря вбік.

— Можливо.

Для Арсена Воронського це, здається, було майже обіцянкою.

Вони рушили далі.

Коли дісталися основної частини готелю, світло повернулося так само раптово, як зникло. Коридор спалахнув теплими лампами. Унизу почулися голоси. Швидкі кроки. Хтось гукав Олену.

Арсен відчинив двері до головного холу.

Охоронці стояли там.

Обидва.

Молодий був блідий. Старший — злий так, як зляться люди, які не люблять визнавати, що їх обійшли.

Олена Садова стояла навпроти них, і її обличчя обіцяло таку кількість службових наслідків, що Марта майже поспівчувала чоловікам.

— Де ви були? — спитав Арсен.

Тихо.

Від цього було гірше.

Старший охоронець випростався.

— Пані Олена викликала нас у хол.

Олена різко повернула голову.

— Я не викликала.

— Повідомлення прийшло з вашого номера.

— Я не надсилала повідомлення.