Розділ 6. Заборонене крило

— Це неможливо, — повторила Марта.

Цього разу тихіше.

Не для Арсена. Для себе.

Бо світ має триматися на якихось простих речах. Мертві не пишуть записок. Двері не відчиняються самі в заборонених крилах. Будинки не видихають димом через роки після пожежі. А жінки, які приїхали писати історію бренду, не сидять за вечерею із власником готелю й не дивляться на картку, написану рукою його загиблої дружини.

Арсен мовчав.

Він сидів навпроти так спокійно, що спершу це здавалося силою. А потім Марта помітила: це не спокій. Це завмерлість людини, яка навчила тіло не видавати катастрофу.

— Ви впевнені? — спитала вона.

— Так.

— Почерк міг бути підроблений.

— Міг.

— Ви бачили багато її записів?

— Я був одружений із нею шість років.

Марта стиснула пальці на серветці.

— Вибачте.

— Не треба вибачатися за логічні питання.

— Тоді логічне питання: хто в цьому домі має доступ до почерку вашої дружини?

— Усі, хто має доступ до архівів.

— А до архівів маєте доступ ви, Олена, ваша мати…

— І ще кілька людей.

— Назар?

— Ні.

Відповідь була швидкою і точною.

— Ви дуже впевнено його виключаєте.

— Назар не гратиметься з мертвими.

— А хтось інший буде?

Арсен подивився на картку.

— У цьому домі люди робили гірші речі, щоб змусити інших мовчати.

Марта відчула холод у грудях.

Не страх навіть. Щось ближче до усвідомлення масштабу. Вона сиділа не просто в сімейній драмі з красивим фасадом, не в комерційному проєкті із темною репутацією. Тут досі тривав чийсь внутрішній суд. І її щойно запросили в залу засідань без права знати обвинуваченого.

— Ви викличете охорону? — спитала вона.

— Уже.

Марта не бачила, коли він устиг. Телефон лежав біля його руки екраном донизу. Можливо, повідомлення він відправив ще тоді, коли вона дивилася на вогонь. Або мав якусь внутрішню систему сигналів, як усі нестерпні чоловіки з грішми й поганим минулим.

— І що буде?

— Перевірять камери. Коридор, сходи, службовий вхід. З’ясують, хто підходив до вашого номера.

— У вас камери біля мого номера?

Він підняв на неї погляд.

— У коридорах. Не в номері.

— Дякую, це майже заспокоює.

— Ви в закритому готелі, де сьогодні знайшли анонімну записку біля ваших дверей. Мій рівень турботи про вашу приватність зараз програє рівню турботи про вашу безпеку.

— Ви так формулюєте, ніби це має звучати прийнятно.

— Ні. Просто чесно.

Вона видихнула й відсунула тарілку. Їжа втратила сенс. Назар міг хоч тричі рятувати людей гастрономією, але деякі фрази вбивали апетит краще за погані новини.

— Ви знали, що це може статися? — спитала Марта.

— Ні.

— Але не здивовані настільки, наскільки мали б.

Арсен налив їй води. Не питаючи. Не торкаючись її келиха пальцями. Просто поставив ближче.

— Після 17 жовтня я мало чому дивуюся.

— Це не відповідь.

— Це відповідь, яка вам не подобається.

— Мені не подобається, що ви знову ховаєте за нею решту.

Він повільно провів великим пальцем по краю власної склянки.

— Лада писала записки.

Марта завмерла.

— Що?

— Не такі. Не після смерті, очевидно.

— Не жартуйте так.

— Я не жартую.

Він глянув на вогонь, і його обличчя стало чужим. Не холодним — відсутнім. Ніби частина його справді відійшла в той час, де Лада ще могла взяти ручку й залишити кілька слів на столі.

— Вона не любила довгі розмови, коли була зла, — сказав Арсен. — Писала короткі фрази. Залишала на дзеркалі, у книжках, на моєму столі, в кишені пальта. Іноді смішні. Іноді жорстокі. Іноді такі, що краще було б поговорити.

— Ця фраза схожа на неї?

Його погляд повернувся до Марти.

— Так.

— За змістом?

— За інтонацією.

Марта дуже добре зрозуміла це слово.

Почерк можна підробити. Окремі літери — теж. Навіть фразу можна скласти з чужих слів, якщо маєш достатньо зразків. Але інтонацію підробити важче. Для цього треба знати не те, як людина писала. Треба знати, як вона думала, коли хотіла поранити.

— Хто знав про ці записки? — спитала вона.

— Родина. Олена. Можливо, хтось із персоналу.

— Кирило?

— Так.

Ім’я лягло між ними, як ніж на стіл.

Марта не відразу поставила наступне питання.

— Де він зараз?

— Не тут.

— Це ви знаєте чи хочете так думати?

Арсен подивився на неї так, що вона зрозуміла: влучила.

— Кирило не живе в “Березі”, — сказав він.

— Але може приїхати?

— Теоретично.

— Практично?

— Практично він завжди приїжджає тоді, коли не треба.

Марта згадала структуру, яку сама ж розписала в голові: молодший брат, що зникає після пожежі, повертається в найгірший момент, усміхається, знає більше, ніж каже. У книжці це виглядало б майже занадто зручно. У житті — небезпечно.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Три місяці тому.

— Про що говорили?

— Про гроші.

— Завжди про них?

— Іноді про провину. Але гроші в нас виходять чесніше.

Марта не стала записувати. Не зараз. Але фраза зачепилася десь усередині.

Двері камінної зали відчинилися після короткого стуку.

Олена Садова зайшла без звичної плавності. Зовні вона трималася, але Марта вже навчилася читати маленькі збої в цьому домі: надто швидкий крок, надто рівні плечі, надто сухий погляд.

— Перевірили коридор, — сказала вона.

Арсен підвів очі.

— І?

— На камерах нікого.

Марта відчула, як по спині повільно пройшов холод.

— Що значить “нікого”? — спитала вона.

Олена поглянула на неї, потім на Арсена. Ніби чекала дозволу говорити при ній.

— Кажіть, — сказав він.

— За пів години до того, як пані Левицька піднялася в номер, камера на її поверсі дала збій на шість хвилин. На інших камерах у цей час руху немає. Службовими сходами ніхто не проходив. Ліфт на поверх не підіймався.