Розділ 5. Архіви пахнуть пилом і брехнею

Марта не пішла до північного крила, і це було її перше розумне рішення за день.

Друге — вона не написала Софії про фразу Арсена.

Не тому, що хотіла щось приховати. Просто знала: якщо зараз відправить повідомлення на кшталт “останній жінці, яка шукала правду, це погано закінчилося”, Софія сяде в машину, потяг — у що завгодно, аби приїхати сюди й забрати її за комір, як нерозумне кошеня.

А Марта ще не була готова їхати. Це, напевно, і було найгіршим.

Нормальна людина, почувши таке попередження, збирає валізу. Дуже нормальна людина — ще й виставляє рахунок за витрачений день. Людина з інстинктом самозбереження не сидить у чужій бібліотеці, не розкладає перед собою старі фотографії та точно не думає: “А чому він сказав саме так?”

Остання жінка, яка шукала там правду.

Не “Лада”.
Не “моя дружина”.
Не “людина”.

Жінка.

Так, ніби до неї могли бути й інші.

Або так, ніби слово “дружина” досі було надто живим, щоб вимовити його вголос.

Марта поклала фото на стіл і підсунула до себе блокнот.

На новій сторінці написала:

17 жовтня. Північне крило. Лада. Арсен. Кирило?

Потім поставила знак питання та обвела його кілька разів, доки папір не почав тонко продавлюватися під ручкою.

Вона ненавиділа неповні дані.

У роботі це була майже фізична потреба: дістати всі шматки, розкласти, порівняти, знайти тон, ритм, приховану логіку. Будь-який текст починав дихати тільки тоді, коли Марта розуміла, що з нього викинули.

А тут викинули не абзац.

Тут вирізали серце.

Вона знову взяла фотографію.

Лада на сходах. Арсен позаду. Вікно. Відбитий чоловічий силует.

Якщо це справді Кирило, чому Арсен не сказав? Якщо не Кирило — чому він упізнав питання ще до того, як подивився? І головне: чому він дав їй цю папку саме зараз?

Бо хотів, щоб вона знайшла.

Або перевіряв, чи знайде.

Марта відклала фото й почала системно переглядати решту.

Зазвичай фотоархіви говорять не тим, що показують. Вони говорять повтореннями. Хто завжди поруч. Хто завжди трохи осторонь. Кого знімають багато, а кого — так, ніби випадково. Де людина тримає руки. Куди дивиться, коли думає, що камера вже опущена.

Лада на офіційних фото усміхалася легко.

На неофіційних — інакше.

Там її обличчя ніби втомлювалося від власної краси. Усмішка ставала тоншою, погляд — відсутнім. На кількох знімках вона стояла поруч із Тамарою Воронською. Обидві бездоганно елегантні, обидві красиві, обидві схожі на жінок, які вміють не показувати неприязнь руками.

На фото з Арсеном Лада часто торкалася його. Клала долоню на лікоть, ставала ближче, нахилялася до нього. Арсен майже ніколи не торкався її першим. Але на одному кадрі його рука лежала в неї на спині — не власницьки, не демонстративно. Обережно. Ніби він підтримував її, коли інші не бачили.

Марта затрималася на цьому знімку довше, ніж треба.

Її це не стосувалося.

Взагалі не стосувалося, як саме Арсен торкався жінки, що загинула кілька років тому.

Але думка все одно прийшла.

Якщо чоловік здатний торкатися так, він не завжди був каменем.

А якщо не завжди — що з ним зробило це місце?

Вона різко закрила папку.

Досить.

Співчуття — поганий інструмент для роботи. Особливо коли замовник високий, похмурий, уважний і приносить у бібліотеку папки, які сам боїться відкривати.

Марта взяла флешку з фотоархівом, під’єднала до ноутбука і почала переносити файли. Папки були підписані за роками. Архів охайний, але не стерильний. Тут уже працювала людина, яка любила порядок, але не намагалася повністю переписати реальність.

У папці “2018_літо_персонал” було багато Назара.

Молодший на кілька років, із коротшим волоссям, смішним виразом обличчя, величезним ножем у руці й помідором на обробній дошці, ніби він позував для реклами “не довіряйте цьому чоловікові кухню”. Поруч із ним — дівчина в білому піджаку. Марта наблизила фото.

Невідома.

Та сама, що стояла поруч із Кирилом на іншому знімку?

Вона відкрила наступне фото. Там ця ж дівчина сміялася на терасі, тримаючи келих. Кирило був біля неї. Його рука — на спинці її стільця, не торкається плеча, але вже позначає територію. Дівчина дивиться не на нього.

На Арсена.

Марта повільно відкинулася на спинку крісла.

О, чудово.

Ще один вузол.

Вона зробила скрін, зберегла в окрему папку “Питання” і написала в блокноті:

Хто дівчина з Кирилом? Чому задивляється на Арсена?

Потім зупинилася.

Можливо, вона бачила більше, ніж було, і саме тому архіви — небезпечна річ для людини з уявою. Два погляди на фотографії ще не роман. Поза ще не доказ. Сміх ще не зрада.

Але текстура історії змінювалася.

Лада. Арсен. Кирило. Невідома дівчина. Північне крило.

І всі так бояться, ніби мертві тут не єдині постраждалі.

У двері постукали.

Марта різко випросталася.

— Так?

Двері прочинилися, і в бібліотеку зазирнув Назар.

— Я приніс каву. І моральну підтримку в чашці.

— Мені не замовляли каву.

— У цьому домі кава сама знаходить людей, які мають вигляд “ще трохи, і я почну допитувати меблі”.

Він зайшов із тацею.

Кава, маленька тарілка з печивом і стакан води. Чомусь це було так по-людськи, що Марта відчула: ще трохи — і вона справді розм’якне.

— Ви завжди всіх рятуєте випічкою? — спитала вона.

— Ні. Іноді супом. В особливо тяжких випадках — варениками.

— У мене який випадок?

Назар окинув поглядом розкладені фото.

— Передварениковий.

Марта не втрималася й усміхнулася.

— Можна поставити кілька питань? Неофіційно.

— У “Березі” не існує неофіційних питань.

— Тоді напівофіційно.

— Таке ми любимо. Воно звучить як порушення правил, але з серветкою на колінах.