Розділ 4. Чоловік, який не дає пояснень

Бібліотека виявилася не кімнатою, а окремим світом.

Олена Садова провела Марту туди без жодного слова, і мовчання керуючої було настільки щільним, що в ньому, здається, можна було почути всі невимовлені фрази.

“Не питайте”.
“Не лізьте”.
“Не зараз”.
“Не тут”.
“Ви ще не розумієте”.

Марта теж мовчала.

І це злило її найбільше.

Вона не любила, коли чужа напруга змушувала її бути слухняною. Не любила це ще до Влада, а після нього — особливо. Бо саме так усе й починалося: спершу тобі здається, що зараз не час для питання, потім — що твоє питання недоречне, потім — що ти сама недоречна зі своїми реакціями, сумнівами, інтонаціями, болем.

А потім виявляється, що ти роками живеш у чужій версії реальності.

Вони пройшли через головний хол, де камін потріскував так мирно, ніби північне крило не видихнуло щойно в коридор холод і запах старого диму. Літня пара на дивані навіть не підняла очей від книжок. Чоловік біля вікна продовжував розмовляти англійською.

У готелі все було нормально.

Саме це й лякало.

Бібліотека розташовувалася в старій частині будівлі. Високі двері з темного дерева відчинилися майже безшумно. І Марта одразу зрозуміла, чому Арсен обрав саме це місце для розмов — тут було неможливо говорити дурниці.

Стелажі до стелі. Латунні драбини на рейках. Широкі вікна на море, але не панорамні, як у номері, а старі, поділені на вузькі прямокутники. Важкі штори, відсунуті вбік. Два письмові столи. Низькі крісла біля каміна. Запах паперу, воску, солі й старого дерева.

Тут панувала не показова розкіш — пам’ять.

Олена зупинилася біля одного зі столів.

— Тут ви можете працювати до підготовки кабінету. Інтернет стабільний. Частина матеріалів уже на столі. Чай або каву можна замовити через рецепцію.

— Дякую.

Керуюча кивнула й рушила до дверей.

— Пані Олено.

Та зупинилася, але не обернулася одразу.

— Так?

— Ви сказали: “знову відчинилися двері”.

Олена все ж повернулася.

Її обличчя залишалося спокійним. Надто спокійним для людини, яка кілька хвилин тому зблідла на сходах.

— Старі замки іноді погано тримають.

— У відремонтованому крилі?

— Особливо у відремонтованому. Нове не завжди краще за старе.

— І запах диму теж через замки?

Пауза.

Невелика, але достатня.

— Ви втомилися з дороги, пані Левицька.

Марта майже усміхнулася.

Ось воно.

Перше акуратне “тобі здалося”.

— Я не питала, чи я втомилася.

— А я не маю повноважень відповідати на питання, які стосуються приватної частини будинку.

— Бо це будинок, не готель?

— Бо пан Воронський сам вирішує, що з його минулого стає робочим матеріалом.

— А якщо його минуле саме виходить у коридор?

Олена подивилася на неї довго. І вперше в її погляді з’явилося щось, крім професійної витримки.

Не злість.

Не страх.

Можливо, втома.

— Тоді розумна людина зачиняє двері й не йде слідом.

— Ви всі тут говорите загадками.

— Ні, — сказала Олена. — Ми говоримо досвідом.

Вона вийшла, залишивши Марту з морем за вікнами, каміном, папками на столі й відчуттям, що її щойно посадили в дуже красиву клітку без замка.

Клітку, з якої можна вийти.

Але куди?

Марта підійшла до столу.

Матеріали були розкладені бездоганно: історична довідка, архітектурні плани загальної частини, добірка старих рекламних буклетів, список працівників, рекомендованих для першого етапу інтерв’ю, фотоархів на флешці й тонка папка з написом “Хронологія розвитку готелю”.

Жодної Лади.

Жодного 17 жовтня.

Жодного північного крила.

Ніби найважливіше в історії “Берега” було акуратно вирізане канцелярським ножем, а краї підчищені так, щоб здалеку не впадало в око.

Марта сіла і відкрила блокнот.

Написала на першій сторінці:

“Що вони хочуть, щоб я побачила?”

Потім нижче:

“Що вони не можуть дозволити мені побачити?”

І ще нижче:

“Чому Арсен усе-таки привіз мене сюди?”

Вона довго дивилася на третє питання.

Потім підкреслила його двічі.

Бо саме воно було найнебезпечнішим.

Не “що сталося в північному крилі”. Не “чому загинула Лада”. Не “хто відчиняє двері”.

А чому чоловік, який так очевидно боїться правди, найняв людину, котра заробляє тим, що шукає тріщини в чужих історіях, а потім робить із них тексти.

Марта встигла переглянути тільки першу папку, коли двері бібліотеки знову відчинилися, без стуку. Вона підняла погляд, уже знаючи, кого побачить.

Арсен Воронський зайшов так само тихо, як і всі у цьому домі, але на відміну від інших не намагався здаватися непомітним.

На ньому більше не було піджака. Рукави темної сорочки закочені до ліктів. На правому передпліччі — тонка нерівна смуга старого опіку, яку він, можливо, не думав показувати.

А можливо, просто перестав ховати.

Марта помітила її.

Арсен помітив, що вона помітила.

І на цьому їхня розмова могла б уже початися, але він мовчки підійшов до каміна, взяв кочергу й поправив поліно, що просіло набік. Вгору злетіли іскри, на мить освітивши його обличчя знизу.

— Ви не стукаєте? — спитала Марта.

— У власну бібліотеку — ні.

— А до людини, яка в ній працює?

Він поставив кочергу на місце.

— Ви працювали?

— Я намагалася зрозуміти, чому з історії вашого готелю вирізано все, що робить її історією.

— Швидко.

— Я добре працюю.

— Я пам’ятаю.

Вона відкинулася на спинку крісла.

— Бачу, двері вас не з’їли.

— Розчаровані?

— Ви серйозно зараз жартуєте?

Арсен подивився у вогонь.

— Ні. Просто даю вам можливість.

— Яку?

— Почати з легшого тону.