Розділ 3. Готель на краю сезону

Розділ 3. Готель на краю сезону

О восьмій ранку Марта стояла біля під’їзду з валізою, сумкою для ноутбука і теплим светром, який поклала зверху так демонстративно, ніби Арсен Воронський міг бачити це через закриті двері квартири.

Вночі вона майже не спала.

Але не через страх, хоча страх був, звісно. Стояв десь поруч, як мовчазний охоронець біля дверей у незнайомий будинок. Але головним було інше — дивне, гостре, майже підліткове відчуття, ніби життя, яке кілька місяців повзло сірим коридором, раптом звернуло вбік, і там, за рогом, могло бути що завгодно.

Біда.

Робота.

Помилка.

Або шанс.

Чорна машина під’їхала рівно о восьмій. Не о 8:03, не о 7:55, а настільки точно, ніби хтось підбирав час не за навігатором, а за характером замовника.

Водій вийшов, привітався і взяв валізу.

— Доброго ранку, пані Левицька.

— Доброго, — сказала Марта. — О, ви той самий водій!

— Так. Андрій.

— Тоді ви вже знаєте: якщо мене везуть підписувати щось без можливості читати, я вистрибну на світлофорі.

Андрій на мить затримав руку на дверцятах, а потім ледь усміхнувся.

— Мені передали, що ви можете так сказати.

Марта сіла в машину й закотила очі.

— Чудово. У пана Воронського є окрема папка з прогнозами моїх реплік?

— Не знаю, пані. Мене в такі папки не допускають.

— Мудро.

У салоні пахло шкірою, кавою і м’ятою. На задньому сидінні лежала пляшка води, маленький термос і паперовий пакет із логотипом кав’ярні. Марта підняла брови.

— Це теж частина контролю?

Андрій зустрівся з нею поглядом у дзеркалі.

— Це сніданок.

— Я не просила.

— Мені сказали, що ви, найімовірніше, не поснідаєте.

Вона повільно вдихнула.

Арсен Воронський починав дратувати на відстані не гірше, ніж наживо.

— І хто це сказав?

Андрій дипломатично подивився на дорогу.

— Уточнень не було.

Марта відкрила пакет. Усередині був круасан із сиром, яблуко і маленька баночка йогурту без цукру. Не випадковий набір “щось купили в дорогу” — надто продуманий, бо ідеально простий. Без спроби вразити.

Вона хотіла принципово не їсти, але її принципи закінчилися після першого ж ковтка кави з термоса.

Кава була саме такою, як треба: міцною, гарячою, без молока і жодних сиропів, які перетворюють напій на рідкий десерт. Марта втупилася у вікно й відчула, як у ній піднімається ще одна хвиля роздратування. Бо така ретельно підібрана уважність — це небезпечно.

Грубість відштовхує, зарозумілість ставить на місце, а контроль викликає спротив.

А от коли людина, яка вчора перевіряла тебе на міцність, сьогодні мовчки та, треба визнати, доволі делікатно передає каву і сніданок, бо здогадалася, що ти не подбаєш про себе, — це вже не так просто.

Це пробирається під броню.

Марта дістала телефон. Від Софії вже було сім повідомлень.

“Ти виїхала?”

 “Геолокація?”

 “Я серйозно”.

 “Якщо він багатий і похмурий, це ще не означає, що в нього глибока душа”.

 “Іноді багатий похмурий чоловік — це просто багатий похмурий чоловік”.

 “Марто”.

 “Я бачу, що ти читаєш”.

Марта усміхнулася й надіслала геолокацію.

Потім написала:

“Я в машині. Сніданок передали. Мене ще не викрали”.

Софія відповіла одразу:

“Сніданок — це перша стадія заманювання”.

Марта:

“Я це врахую”.

Софія:

“Не врахуй. Їж. У тебе від стресу падає цукор”.

Марта із сумнівом подивилася на круасан, і потім усе ж відкусила.

Машина виїхала з міста.

Спершу були мокрі проспекти, заправки, білборди з новими житловими комплексами, обличчя політиків, які обіцяли майбутнє так, ніби самі не планували в ньому жити. Потім місто стало рідшати: склади, посадки, придорожні кафе, поля, сіре небо.

Марта відкрила ноутбук, спробувала працювати, але курсор миготів на порожньому документі так докірливо, що вона закрила кришку. Замість цього відкрила папку з матеріалами, які надіслав Гнатюк.

Історія готелю “Берег” починалася красиво.

Старий пансіон на узбережжі, побудований ще до війни чиїмось прадідом. Кам’яні сходи до моря. Сад із кипарисами, які погано приживалися, але вперто росли. Маленька оранжерея. Потім занепад і згодом приватизація. Перша реконструкція і невдовзі друга, за ними — перетворення на закритий готель для тих, хто не любив натовпів.

На фотографіях усе мало майже неправдоподібно атмосферний вигляд.

Білий фасад на тлі темного моря. Довгі тераси. Панорамні вікна, у яких відбивалося небо. Номери без показної розкоші, але з тією стриманою елегантністю, яка коштує дорожче за будь-яке золото на кранах.

“Місце для тиші”, — було написано в одному зі старих рекламних буклетів.

Марта затрималася на цій фразі.

Місце для тиші.

Тепер тиша там, схоже, стала не перевагою, а діагнозом.

Близько полудня почався вітер.

Спершу він лише гойдав суху траву обабіч дороги. Потім почав штовхати машину в бік, і Андрій міцніше взявся за кермо. Небо над горизонтом потемнішало. У повітрі з’явився запах солі, хоча моря ще не було видно.

— Скільки лишилося? — спитала Марта.

— Хвилин сорок.

Вона кивнула й раптом відчула, як усередині все стискається. Сорок хвилин — і вона побачить місце, де доведеться жити три місяці. Сорок хвилин — і розмова перестане бути грою в повідомленнях.

Сорок хвилин — і Арсен Воронський стане не голосом, не фотографією, не чоловіком у чужому офісі, а господарем простору, у який вона добровільно зайде.

Марта ковтнула води.

Потім дістала маленьке дзеркальце, перевірила помаду і майже розсердилася на себе за це.

Вона їхала не на побачення, вона їхала працювати.

Цю фразу варто було б роздрукувати й повісити собі на лоба.