Розділ 2. Пропозиція, від якої не відмовляються

Марта не спала майже всю ніч.

Це було нерозумно, бо виспатися перед зустріччю з потенційним замовником — мінімальна форма професійної поваги до самої себе. Але самоповага останнім часом поводилася як старий ліфт: іноді рухалася вгору, іноді різко провалювалася вниз, а частіше просто застрягала між поверхами.

Вона лежала в темряві своєї орендованої квартири, слухала, як за стіною сусідський телевізор бубонить новини, і раз по раз відкривала на телефоні лист із темою “Проєкт B. Конфіденційно”.

Документ був складений бездоганно.

Жодної зайвої емоції. Жодної обіцянки “неймовірного досвіду” чи “унікальної можливості”, якими любили прикривати рабські дедлайни й оплату після дев’ятого нагадування. Усе сухо, юридично, чітко.

Термін: три місяці.
Місце виконання роботи: приватний готельний комплекс “Берег”.
Предмет договору: створення текстової концепції, історії бренду, серії матеріалів для внутрішнього та зовнішнього використання.
Умови: проживання на території комплексу, доступ до частини архівних матеріалів, інтерв’ю з визначеними особами, повна конфіденційність.

Сума.

Марта поверталася до неї знову й знову, як язиком до болючого місця на щоці.

Половина авансом.

Половина після передачі фінального пакета матеріалів.

Штраф за порушення конфіденційності — такий, що їй довелося б продати неіснуючу дачу, неіснуючу машину і, можливо, ще одну неіснуючу нирку.

Окремий додаток до договору складався з переліку тем, які вона не мала права використовувати в публічних матеріалах без письмової згоди замовника.

Там не було прямої заборони ставити питання.

Але була фраза, яка поверталася до неї всю ніч.

“Події 17 жовтня можуть бути предметом вивчення виключно в межах погоджених замовником джерел”.

Красиво.

Чисто.

Юридично стерильно.

Не лізь, Марто, куди тебе не просять.

О третій ночі вона піднялася, зварила каву, хоча знала, що пошкодує, і відкрила пошук.

Арсен Воронський.

Світлин було небагато. Він не любив публічності — або добре платив тим, хто її чистив. На старіших фото — чоловік років тридцяти п’яти, у темному костюмі, поруч із тендітною білявкою у шовковій сукні. Лада Воронська. Благодійний вечір. Відкриття ресторану при готелі. Якась премія в туристичній галузі.

На новіших знімках Арсен виглядав інакше.

Не старшим. Жорсткішим.

Обличчя ніби те саме: високі вилиці, темні брови, спокійний рот, погляд, який не шукав схвалення. Але щось у ньому змінилося. Так буває з будинками після пожежі: фасад відновили, вікна вставили, двері пофарбували, а все одно відчуваєш, що стіни пам’ятають дим.

Марта читала старі новини.

“Трагедія в елітному готелі на узбережжі”.

“Пожежа в приватному крилі комплексу «Берег»”.

“Дружина власника загинула, молодший брат госпіталізований”.

“Слідство розглядає кілька версій”.

Потім новини стали коротшими.

“Ознак умисного підпалу не виявлено”.

“Родина Воронських відмовилася від коментарів”.

“Готель тимчасово закрито на реконструкцію”.

Потім — тиша.

Така сама акуратна, як договір.

Марта клацнула на одне з фото, де Арсен стояв поруч із дружиною. Лада усміхалася в камеру широко й легко, ніби знала, що її знімають із правильного боку. Арсен дивився не в об’єктив, а на неї. Не ніжно — уважно. Ніби боявся, що вона зникне, якщо він відведе погляд.

Марта закрила вкладку.

Не її справа.

Вона не журналістка і не слідча. І тим паче не жінка, яка має зайвий ресурс рятувати мертвих і розбиратися з живими.

Вона просто людина без роботи, з боргами та можливістю на три місяці зникнути з міста, де кожен знайомий знав чиюсь версію її шлюбу.

Телефон засвітився о 7:12.

Софія.

Марта кілька секунд дивилася на ім’я подруги, потім прийняла виклик.

— Ти жива? — без привітання спитала Софія.

— Фізично — так.

— Емоційно?

— У процесі банкрутства.

— Зрозуміло. Я зараз приїду.

— Не треба.

— Коли ти кажеш “не треба”, це означає або “привези вино”, або “привези лопату, будемо закопувати тіло”. Я поки що не знаю, який випадок, тому візьму обидва варіанти.

Марта вперше за ранок усміхнулася.

— У мене зустріч.

— З ким?

Вона подивилася на відкритий договір.

— З роботою, яка виглядає як початок поганого серіалу.

— Розкажи.

— Мені запропонували три місяці в готелі на узбережжі. Написати історію бренду. Великий гонорар. Повна конфіденційність. Замовник — Арсен Воронський.

На тому кінці стало тихо.

Софія вміла мовчати по-різному. Це було не мовчання людини, яка не знає, що сказати. Це було мовчання людини, яка вже сказала подумки дуже багато нецензурного й тепер обирає цензурну версію.

— Той самий? — нарешті спитала вона.

— А їх багато?

— Марто.

— Я ще не погодилася.

— Але думаєш.

— Так.

— Через гроші?

— Через гроші, через втому, через бажання хоча б три місяці не пояснювати людям, що я не била Влада ноутбуком по голові під час наради.

— А шкода.

— Що саме?

— Що не била.

Марта потерла перенісся.

— Він уже всім розповів свою версію. Що я нестабільна. Що він роками “прикривав мої емоційні провали”. Що компаніям тепер варто бути обережними з моєю токсичністю.

— Він мразота.

— Він харизматична мразота. Це гірше.

— І ти хочеш поїхати до іншого харизматичного чоловіка з темною історією?

— Я хочу заплатити за квартиру.

— Справедливо. Але все одно звучить як перший розділ книги, де героїня ігнорує всі червоні прапорці.

— Я не ігнорую. Я їх каталогізую.

— Дуже професійно.

Марта опустила погляд на свої коліна. На старі домашні штани, на чашку з учорашньою кавою, на пальці без обручки. Обручку вона зняла пів року тому, але слід від неї бачила досі. Не на шкірі, десь глибше.