Гостя

Біль йшов повільно.

Марина прислухалася до своїх відчуттів і проклинала останніми словами бородате мурло, яке продало їй вчора кілька доз. Цей кінчений борів мало того, що втюрив палений героїн, так ще й чіплявся! Дівчинка на прихід! Не дочекається!

Очі навикаті, сморід з рота, долоні липкі. Ледь виперла з квартири.

Героїн, який діставав Костик, був кращим. І прихід довший, і кумар менший.

Доки Костик був живий, Марину не займало те, де взяти дозу й гроші на неї. Все робив Костик. П'ять років вона жила з ним як у Христа за пазухою, якщо тільки можна було назвати Христом наркомана з десятирічним стажем. Дівчат, що продавали себе за наркоту, розпирало від заздрощів. Тепер їм є чому порадіти.

Біль нарешті пішов, і Марина з полегшенням вляглася на підлозі.

Тепло розливалося тілом. Затікало у змучені болем суглоби, заповнювало шлунок і легені, приносячи довгоочікуване полегшення і зупиняючи тремтіння. Тепло накрило хвилею, понесло в невагомість.

Спокій.

"Мені тепло. Мені доб-ре."

І їй було пофіг, що лежить вона на засмальцьованому килимі, в маленькій однокімнатній квартирі майже без меблів. Що грошей після продажу будинку залишилося мало. Їсти нема чого. Що батьки поставили в її колишній кімнаті склянку і поклали на неї шматок хліба.

«Наша дочка померла».

Що вони розуміють? Вона померла, а вони живуть? У своєму одноманітному сірому світі, де єдина радість — задешево куплені помідори?

Той, хто не пробував, ніколи не зрозуміє.

Це Костик два тижні як помер, а вона, поки є гроші, буде жити.

— Тьотю!

Щось боляче штовхнуло в живіт.

— Ти лягла на мою ляльку!

Марина відкрила очі.

Біля неї на колінах стояла білява дрібнота з двома кісками.

— Повернись! — поставила вимогу дрібнота.

Марина відчула, що щось тисне під лівою лопаткою, і дала витягнути з-під себе пластикову Барбі без ноги.

— Ти хто? І якого біса робиш у моїй квартирі? — обурилася Марина, подумавши про те, що забула закрити вхідні двері.

Дівчинка, на вигляд не більше років п'яти, встала з колін і поправила жовте платтячко.

— Я тут живу, тьотю. А ти чого валяєшся?

— Що значить живу?! — обурилася Марина. — У мене всі документи в порядку. Хата перевірена. Костик був єдиним власником.

Марина була обурена до глибини душі. Якась плюгавка зайшла без дозволу в її домівку і заважає ловити кайф!

— Вимітайся звідси, поки я не виперла тебе в три шиї! — пригрозила Марина.

Дівчинка нахмурила брови і невдоволено пробурчала:

— Сама вимітайся. Ногу віддай та йди, куди хочеш.

— Яку, на х..., ногу?

Марина була змушена піднятися.

— Мою, — дівчинка показала їй ляльку і блиснула незадоволеним поглядом.

До Марини дійшло, про яку ногу йде мова. Подивилася на всі боки. Пластикової ноги не знайшла, але в той же час відчула неприємні відчуття у своїй власній.

«Для ломки рано .... Відлежала, напевно».

Вона пройшла кімнатою до шафи й назад, і чутливість до ноги повернулася.

— Дякую, — тим часом зраділа дівчинка. З клацанням вставила в ляльку пластикову ногу і підстрибом рушила на кухню.

Шкутильгаючи, Марина пішла слідом, але непроханої гості на кухні не виявилося. Можливо, вона не помітила, як та вискочила в коридор?

У коридорі порожньо, двері зачинені.

Повернулася до кімнати і виявила дівчинку на тому місці, де тільки що лежала вона сама.

Дівчинка безцеремонно розклала навколо себе усякий непотріб: старі капці, поруч — гору ґудзиків. Були тут чашка з блюдцем, ніж, виделка, серветки. Ще — кілька пошарпаних дитячих книжок і зім'ятий одяг, серед якого Марина впізнала свою футболку і джинси.

Дівчинка невимушено грала з лялькою, пропонуючи їй попити чаю, чим вивела Марину з себе остаточно.

— Ану, пішла геть звідси!

Дівчинка відірвалася від гри.

— Мені нікуди йти, тьотю.

Таке нахабство Марина витримати не могла. Вона рішуче підійшла до непроханої гості, схопила її за руку, підняла і повела за собою до виходу з квартири. Дівчинка не пручалася. Штовхнувши дитину за двері, Марина з полегшенням видихнула і повернулася в кімнату. На килимі валялися залишені гостею речі. Свої джинси і футболку підняла та кинула на спинку єдиного в квартирі стільця. Треба було б занести посуд...

«Потім занесу».

На кухні грюкнули дверцята холодильника.

Здалося?

Взяла посуд і пішла на кухню.

— Я хочу ковбаски.

Гостя стояла біля холодильника. Її блакитні очі лупали довгими віями і невідривно дивилися на Марину.

— Лікарської ковбаски, — уточнила дівчинка та сіла на табурет біля кухонного столу. Мабуть, вона вважала, що Марина викладе зараз перед нею цю ковбаску на блюдечку.

— Ти бачила у мене в холодильнику ковбасу?

— Ні.

— Тоді де я її візьму?

— У магазині.

Марина стояла на вході в кухню та намагалася зібратися з думками.

Найприйнятнішою версією того, що відбувається, була наступна: «це глюки від паленого героїну». Вона вирішила ігнорувати марення. Піде героїн — піде й марення.

«Комусь чорти ввижаються, а комусь дівчатка з очима Костика», — подумала Марина, повернулася до кімнати й завалилась на диван. Вона закриє очі, полежить, і через кілька годин все встане на свої місця.

Але не склалося як гадалося.

— Хочу ковбаски, — знову почула вона зовсім поруч, у свого вуха.

Марина лежала із заплющеними очима, а дитячий голосок шепотів їй на вухо два слова.

Не-скін-че-ну кількість разів.

Минула година, або дві, або ціла вічність. Дівчинка вимагала, просила, тупала ногами, гладила Марину по голові, штовхала в бік.

Марина ігнорувала її доти, поки гостя не стала бити її лялькою Барбі по плечі.

— Боляче ж! — Підхопилася з дивана і штовхнула настирливе дівчисько з усієї сили.

Дівчинка відлетіла до стіни, сповзла на підлогу і стала невтішно ридати.