«Її відсутність — наче небо, що простяглося над усім на світі».
— Клайв Стейплз Льюїс
Розділ 9
Де ти?
О 8:30 Мін Су прибув на зустріч із Вільямом. Той чекав на нього в CORE Club — елітному закладі, куди не так просто потрапити, адже вхід дозволено виключно за запрошенням від члена клубу. Він зайшов у будівлю з П'ятої авеню, пройшов суворий контроль охорони на першому поверсі й піднявся приватним швидкісним ліфтом на 17-й поверх. Коли двері безшумно відчинилися, він опинився у розкішному ресторані клубу. Вільям уже чекав на нього за кутовим столиком біля панорамного вікна.
Коли Вільям побачив Мін Су, він встав, підійшов до нього, потиснув руку і, обійнявши, сказав:
— Привіт, друже! Радий тебе бачити. Скільки часу вже минуло з нашої останньої зустрічі!
— Привіт! Я теж радий тебе бачити. Та не так уже й багато — десь пів року мене не було в Нью-Йорку.
— Як справи, як життя? Як батьки, як Со Йон?
— Все добре, вони в Сеулі. А ти як? Як Стейсі, як твій синочок Едвард?
— Потихеньку. Стейсі займається своїм бізнесом — нещодавно відкрила власний бутик одягу. А Едвард пішов у перший клас.
— І як йому школа?
— Поки що подобається. Можливо, ще просто не зрозумів, у що вляпався.
— Оце точно! Усі ми пройшли школу, нікуди від цього не дінешся. Пам’ятаєш як ми з тобою були школярами, крутий був час. Скільки всього ми чудили.
— Хіба це забудеш! — Вільям, засміявся, аж очі заблищали від ностальгії. — Особливо ту історію, коли ми так прогуляли уроки, що поставили на вуха, весь Сеул.
— О-о-о, і коли ми розробили «план століття», щоб повернути твою записку до Со Йон.
Так, моє кохання, до неї було таким екстримальним.
— Ага, навіть дуже..Ти ж тоді випадково зачепив пожежну сирену у кабінеті директора!
— А що мені залишалося робити? Двері заблокувалися! — виправдовувався Вільям, ледь стримуючи регіт. — Зате яка була евакуація!! Вся школа вилетіла пулею на вулицю за три хвилини, примчало п'ять пожежних машин, поліція перекрила дорогу, а ми з тобою тікали через вікно чоловічого туалету.Нас тоді шукав ледь не весь муніципалітет.
— Ага, і шукали б досі, якби ти не загубив свій фірмовий кросівок прямо на підвіконні.
— Батьки нас тоді мало не прибили але ж то було весело, правда?
— Так, не посперечаєшся, Мін Су усміхнувся, похитавши головою.
Друзі ще деякий час усміхалися, згадуючи шкільні роки. На мить здавалося, що вони знову ті самі безтурботні хлопці, яким будь-яка витівка здавалася чудовою ідеєю.
Та поступово усмішка зникла з обличчя Мін Су.
— Власне, я прийшов не лише для того, щоб випити кави. Мені потрібна твоя допомога.
Вільям одразу помітив зміну в його голосі.
— Судячи з твого обличчя, новини не надто веселі. Що сталося?
— Мені потрібна твоя допомога. Я знаю, що в тебе чимало зв’язків у Нью-Йорку. Мені потрібні люди, які допоможуть знайти й викрити наркоторговців.
— Наркоторговців??
— Так, я приїхав сюди на конференцію, щоб розкрити їхні імена й укласти вигідну угоду. Але все пішло шкереберть. Ці покидьки зникли, залишивши по собі лише хаос. Вони вбили охоронців і підстрелили перекладачку корейської мови. Вона ледь не загинула в лікарні.
Мін Су стиснув щелепи.
— І знаєш, що найгірше? На її місці мав бути я.
Вільям повільно видихнув.
— Чорт забирай, Мін Су… Мені дуже шкода. Невинні люди постраждали через цих виродків. А докази? Що сталося з документами?
— Вони забрали все. Усі документи, які могли б стати доказами. — Мін Су роздратовано провів долонею по обличчю. — А я, бляха, навіть не здогадався зробити копії! Тепер доводиться починати майже з нуля. Але їхні імена я пам’ятаю. Кожного з них.
— І що ти збираєшся робити?
— У мене є план А. Я чекаю на підкріплення із Сеула. Люди, які мають допомогти мені розібратися з усім цим, повинні були приїхати ще кілька тижнів тому. Але минуло майже три тижні, а я досі не знаю, коли вони з’являться.
— І ти вирішив не чекати склавши руки.
— Саме так.
Мін Су дістав із внутрішньої кишені піджака складений аркуш паперу й поклав його на стіл перед Вільямом.
— Тому я тут. Мені потрібен план Б.
Вільям розгорнув аркуш і пробіг очима по списку імен.
— Це вони?
— Так. Усі, кого я зміг ідентифікувати. Мені потрібно з’ясувати, де вони зараз. Я не збираюся дозволити їм просто зникнути, ніби нічого не сталося.
Вільям перечитав список, затримавши погляд на кількох іменах.
— Дякую, друже. Я знав, що можу на тебе розраховувати.
У голосі Мін Су вперше за весь ранок з’явилося полегшення.
Вільям склав аркуш і сховав його до внутрішньої кишені піджака. Потім нахилився трохи ближче й подивився другові просто в очі.
— І ще одне. Будь обережним. Якщо вони готові вбивати людей, то недооцінювати їх не варто. Не намагайся впоратися з усім самотужки.
Мін Су нічого не відповів одразу.
Перед очима миттєво постала лікарняна палата. Кіара. Її бліде обличчя, втомлений погляд і усвідомлення того, наскільки близько вона була до смерті. Вона постраждала через нього.
— Я знаю, — нарешті промовив він. — Але цього разу вони відповідатимуть за все, що зробили.
Вільям кивнув.
— Якщо все вдасться, ми змусимо їх відповісти за свої вчинки. Головне — діяти з холодною головою.
Він поглянув на годинник і зітхнув.
— Уже дев’ята. Мені потрібно їхати на роботу. Сьогодні купа невідкладних справ. Якщо щось дізнаюся, одразу зателефоную.
— Домовилися. Будемо на зв’язку.
Друзі підвелися, потиснули один одному руки й попрямували до виходу.
— Бережи себе, Мін Су, — сказав Вільям на прощання.
— Ти теж, друже.
За кілька хвилин вони роз’їхалися кожен у своїх справах.
Щойно Мін Су сів у таксі, він дістав телефон і набрав номер Кіари.
Він ще розмовляв з нею ввечері, і, хоч минуло зовсім небагато часу, вже встиг скучити. Йому хотілося почути її голос, запитати, як вона спала, і хоча б на кілька хвилин забути про всі проблеми, які останнім часом не давали йому спокою.
#2882 в Любовні романи
#1267 в Сучасний любовний роман
#320 в Детектив/Трилер
#95 в Трилер
Відредаговано: 11.11.2026