Коротке знайомство

 «Іноді достатньо одного погляду, щоб запам’ятати людину назавжди.» 

— Ґабріель Ґарсія Маркес
 

РОЗДІЛ 2

Коротке знайомство

— Можливо, ти все-таки  поясниш, що тут коїться? — запитала Кіара, намагаючись змусити свій голос звучати рівно.

— По-перше, дякую за порятунок. А по-друге… не лізь. Тобі абсолютно ні до чого це знати, — відрубав він.

Дівчина недовірливо примружилася.

— Не лізти? — в її інтонаціях спалахнуло щире обурення. — Тоді якого дідька ти взагалі вдерся до мого помешкання?

— У мене не було вибору. На той момент це залишалося єдиним безпечним варіантом.

— Зручне виправдання, — пирхнула вона.

Хлопець ледь припідняв куточок губ. Ця зверхня посмішка роздратувала її ще дужче.

— Що тут смішного? — Кіара войовничо схрестила руки на грудях.

— Нічого, — зауважив той.

— Тоді чому ти шкіришся?

— Бо ти кумедно злишся.

— Вважаєш, це дотепно?

— Трохи.

— Ти просто нестерпний…

Він раптом зробив упевнений крок уперед. Кіара миттєво замовкла, мимоволі затамувавши подих. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Простір навколо ніби розчинився, звуки з вулиці зникли — усе її єство зосередилося на його погляді, глибокому, магнетичному й надто пильному.

Хлопець повільно простягнув руку й обережно перехопив її зап’ястя. Без грубощів — лише легкий натяк на силу, щоб зафіксувати на місці. Дівчина підняла очі й тихо, але твердо наказала:

— Відпусти.

Він не поспішав виконувати прохання. Протягом кількох секунд вони просто вивчали обличчя одне одного в густій тиші коридору.

— Ще раз… величезне тобі дякую, — ледь чутно промовив незнайомець.

Його тон раптом кардинально змінився. Зникла напускна насмішка, розвіялася звична холодність. Кіара заціпеніла, не знаючи, що відповісти на таку щирість.

— Ми зустрічаємося за сьогодні вже вдруге, — продовжив він, міцно утримуючи її візуальний контакт. — Можливо, настав час нарешті познайомитись?

Вона відчула, як серце зрадницьки прискорило свій ритм.

— А якщо я не палаю бажанням знайомитися?

На його губах знову заграла ледь помітна усмішка.

— Тоді мені доведеться знайти способи тебе переконати.

Він нарешті розтиснув пальці. Кіара опустила руку, судорожно вдихаючи повітря — виявилося, весь цей час вона майже не дихала. Тепер вона вивчала його вже відкрито. Трохи звужений розріз темних очей. Пасма чорного волосся, що недбало спадали на лоб. Різко окреслені вилиці, вольове підборіддя та бездоганна шкіра. За цим аристократичним спокоєм ховалося щось небезпечне, чого вона не могла збагнути. Він був магнетично привабливим, і змусити себе відвернутися виявилося набагато складніше, ніж хотілося визнавати.

— Кіара, — тихо порушила вона мовчанку.

— Що?

— Мене звати Кіара. Ти ж хотів познайомитися.

Він на мить затримав дихання, ніби куштував це слово на смак. Його голос прозвучав дивно — так, наче це ім’я було йому давно й добре відоме:

— Кіара… Гарно звучить.

Дівчина зніяковіло всміхнулася куточками губ.

— А твоє? — тихо запитала вона.

— Мін Су.

— Мін Су… — повторила вона по складах, звикаючи до незвичного екзотичного звучання.

— Тепер ми офіційно знайомі.

Вона вже збиралася щось відповісти, як раптом простір прорізав різкий рингтон. Мін Су дістав телефон і кинув погляд на екран. Його обличчя миттєво втратило розслабленість, перетворившись на сувору маску.

— Щось не так? — стривожилася Кіара.

— Неважливо, — відрізав він і натиснув кнопку прийому. — Так, я слухаю.

Оскільки в коридорі панувала тиша, вона чітко почула жіночий голос, що проривався крізь динамік. Незнайомка говорила спокійно, але в її тоні відчувався сталевий наказ:

— Ми бачимо твою геолокацію. Зараз під’їдемо до вказаної точки й заберемо тебе. Ти почув мене?

— Так.

— Тоді чекай. І без дурниць.

Дзвінок обірвався. Мін Су повільно сховав мобільний до кишені.

— Хто це був? — знову спробувала дізнатися Кіара, сподіваючись на бодай якусь відвертість.

— Я ж сказав. Тобі краще не знати.

— Вони їдуть по тебе?

Він прямо подивився на неї:

— Так.

— Та хто «вони»?!

Мін Су на мить замисливсят і відповів:

— Люди, з якими мені доведеться піти.

Усередині Кіари все неприємно стиснулося..

— І ти просто так підеш? Навіть нічого не поясниш?

— У мене немає вибору.

— Вибір є завжди. Наше життя — це взагалі суцільний вибір, — тихо, але палко заперечила вона.

Хотіла додати щось ще, але її перервав приглушений гуркіт мотора з вулиці. Дівчина кинулася до кухонного вікна й припала до скла. Біля її під'їзду, м'яко шурхотячи шинами, зупинився розкішний чорний автомобіль Довгий, глянцевий, із глухим тонуванням — він виглядав неймовірно дорого й чужорідно у цьому дворі.

Мін Су тим часом безшумно вийшов із квартири. Кіара проводжала його поглядом через скло. Двері автівки відчинилися, з пасажирського сидіння виринув кремезний чоловік у темно-синьому костюмі та сонцезахисних окулярах. Мін Су лише коротко кивнув йому, але перед тим, як сісти в салон, на секунду обернувся й подивився, прямо на її вікно. Їхні погляди перетнулися крізь скло. За мить він зник у темряві салону, і машина плавно рушила з місця.

Дівчина ще довго стояла біля підвіконня, дивлячись на порожній асфальт. Бажання дізнатися, ким насправді є цей втікач, було надто великимюї. Повагавшись, вона пішла до спальні, безсило впала на ліжко й заплющила очі.

— Найбожевільніший ранок у моєму житті… — пробурмотіла вона в стелю.

Потреба виговоритися стала нестерпною. Кіара схопила телефон і набрала свою найкращу подругу — Емму. Вони товаришували вже кілька років, попри різницю у віці: Еммі було двадцять сім, а Кіарі — двадцять п’ять. Їх свого часу звела кумедна випадковість у фітнес-клубі, коли Кіара після виснажливого тренування помилково поцупила чужу пляшку з водою.