Незнайомець у чорному

«Зустріч двох особистостей подібна до контакту двох хімічних речовин: якщо є реакція, обидві змінюються.»

— Карл Густав Юнг

РОЗДІЛ 1

Одного осіннього ранку Кіара прокинулася з чудовим настроєм. Умилася, почистила зуби, випила склянку води з лимоном і вирішила вийти на пробіжку в парк поблизу будинку. Погода стояла чудова. У повітрі пахло свіжою кавою, під ногами шурхітливо кружляло жовте листя, а повз паркан уже поспішали на роботу перші перехожі. Дівчина одягла навушники, увімкнула улюблений трек і вибігла з дому. Вона рухалася знайомою доріжкою, насолоджуючись прохолодою. Навколо панував спокій, який порушував хіба що легкий вітер.

Раптом у кишені наполегливо завібрував телефон. Натиснувши на паузу, Кіара дістала мобільний і побачила на екрані ім'я колеги.

— Алло? — відповіла вона, намагаючись відновити дихання після бігу.

— Доброго ранку, Кіаро. Вибач, що турбую так рано, але нам потрібно терміново обговорити один робочий момент…

Вона слухала співрозмовницю, зрідка вставляючи короткі репліки. Аж раптом позаду почувся важкий, квапливий тупіт. Кіара навіть не встигла озирнутися. Хтось на шаленій швидкості врізався в її плече. Дівчина втратила рівновагу, випустила смартфон і впала на землю, прямо в купу сухого листя.

— Кіаро, ти там? З тобою все гаразд? Що сталося? Я чула якийсь шум! — долинав із трави стурбований голос із динаміка.

Проте Кіара не чула. Вона приголомшено дивилася на винуватця аварії, який намагався втриматися на ногах.

Хлопець виявився високим, із міцними широкими плечима та підтягнутою статурою. Його темне волосся розтріпав зустрічний вітер. Найбільше дивував одяг: класичний чорний костюм, білосніжна сорочка та дорогі шкіряні туфлі, які аж ніяк не пасували для ранкового кросу парком. Було очевидно — він від когось тікає.

Незнайомець на мить озирнувся через плече, кинув на неї швидкий погляд і крикнув:

— Вибач! Я не хотів!

Він миттєво зник за найближчим поворотом алеї. Кіара ще кілька секунд так і сиділа на землі, намагаючись оговтатися. Вона обтрусила спортивні штани й нарешті підняла телефон, щоб заспокоїти колегу.

— Так… дуже дивний ранок, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Дівчина навіть не здогадувалася, що цей дивний хлопець у костюмі ще не раз з’явиться в її житті. І наступна їхня зустріч буде куди менш безпечною.

— Точно? Я чула якийсь гуркіт. Що у вас там сталося?

Кіара провела поглядом порожню алею і важко зітхнула.

— Та нічого особливого. На пробіжці під колеса... тобто під ноги підвернувся якийсь шалений бігун. Збив мене з ніг.

— Що?! Тебе збили?

— Ну… так. Саме так, — дівчина нервово засміялася, обтрушуючи лікті. — Врізався, кинув на ходу «вибач» і помчав далі як ошпарений.

— І ти просто так його відпустила?

— А що я мала зробити? Наздоганяти й бити кросівком?

— Я б на твоєму місці бодай дізналася, хто цей нахаба. Послухай… А ти впевнена, що він просто займався спортом?

Кіара насупилася. Позаду шелестіло листя, а десь вдалині, за межами парку, почувся незрозумілий автомобільний гудок.

— Що ти маєш на увазі?

— Не знаю. Просто… усе це звучить дивно. Костюм, туфлі.

— Можливо, ти й права, — Кіара знову подивилася туди, де зник незнайомець. На душі шкрабнула перша тривога. — Знаєш що? Мені й самій тепер цікаво, від кого він так упевнено тікав.

— Ой, до речі, я зовсім забула!У нас же завтра міжнародна конференція.

— Завтра? — перепитала дівчина, намагаючись переключити думки на робочі рейки.

— Так. До Нью-Йорка прилітає керівництво Korean Air та кілька VIP-партнерів із Сеула. Тобі потрібно бути на зустрічі головною перекладачкою.

Кіара приречено закотила очі. Вона працювала в авіакомпанії вже два роки. Посада лінійного перекладача корейської та англійської мов лише збоку здавалася престижною й спокійною. Насправді це був щоденний колосальний тиск: одне неточне слово могло зірвати багатомільйонний контракт чи змінити суть переговорів. Дівчина звикла до стресу й завжди тримала емоції під замком. Але сьогодні був її законний вихідний.

— Чудово… Саме «найкраще» завершення мого ранку.

— Не хвилюйся, ти блискуче впораєшся. Але підготуйся серйозно. Завтра чекаю на місці.

Попрощавшись, Кіара сховала мобільний до кишені й глибоко вдихнула прохолодне повітря. Понеділок мав бути днем відпочинку, і думати про офіс не хотілося. Вона поправила навушники, додала гучності й знову побігла вперед, витрушуючи з голови думки про роботу та дивного втікача.

Повернувшись додому, вона з насолодою прийняла гарячий душ. Ретельно висушила світлі кучері, нанесла ароматну олійку для блиску — цей щоденний б’юті-ритуал завжди повертав їй відчуття контролю над життям. На затишній кухні Кіара швиденько приготувала сніданок: повітряний скрембл, соковиті овочі та великий кухоль трав’яного чаю, без якого не уявляла свого дня. Життя нарешті повернулося до звичного, мирного ритму.

Коли зі сніданком було покінчено, вона підійшла до раковини. Кухонне вікно виходило прямо на жваву вулицю. Миючи посуд, Кіара мимохідь кинула погляд на тротуар.

І раптом пальці розтиснулися, ледь не впустивши тарілку.

По вулиці швидким кроком ішов той самий  брюнет у  костюмі. Він емоційно розмовляв телефоном, і коли порівнявся з її під'їздом, вікно донесло уривок його фрази. Цей оксамитовий голос вона б не переплутала ні з чим.

— Невже це він?.. — тихо прошепотіла дівчина.

Забувши про все, вона схопила рушник, нашвидку витерла руки й кулею вилетіла з квартири на ганок, навіть не зачинивши за собою вхідні двері. Хлопець саме минав її паркан.

— Ей, ти, в костюмі! — дзвінко крикнула вона навздогін.

Він різко обернувся. Побачивши її, миттєво згорнув дзвінок і сховав телефон. Коли він підійшов ближче, Кіара раптом знітилася під його прямим, чіпким поглядом, розгубивши всі приготовані шпильки.