Глава 17. Стрес

До початку уроків залишалася ціла година — я зібралася раніше, треба було поговорити з Владом. У залі пахло свіжомеленою кавою та полуничним джемом. Але за столом сидів лише господар будинку, неквапливо помішуючи цукор у чашці.

— Доброго ранку, Лізочко, — піднявши очі від паперів, привітав мене Вишневецький-старший.

— Доброго ранку, Петро Семеновичу, —  з удаваною легкістю відповіла я.

Погляд сам собою метнувся до порожнього стільця навпроти. Крадькома поглянула на годинник — Влад запізнювався вже на цілих десять хвилин. Дивно, він завжди з'являвся у їдальні секунда в секунду, з притаманною йому педантичною дотошністю.

Я намастила тост маслом, намагаючись робити це без поспіху, відправила до рота й прожувала, зовсім не відчуваючи смаку.

— Як спалося? Сьогодні вночі була неабияка буря! — Петро Семенович поставив переді мною тарілку з яєчнею та беконом.

— Дякую, спала як убита, — бадьоро збрехала я, видавивши слабку усмішку.

Усю ніч я крутилася в ліжку, знову й знову прокручуючи в голові кожне слово, кожен погляд Влада, дотик його рук і жорстке: «Вважай, що нічого не було».

Вишнецький уважно подивився на мене, але, на щастя, його увагу відволікла економка. Зав'язалася тиха, звична розмова. Наталя Іванівна обговорювала поточні господарські справи, нарікаючи, як сильно негода пошарпала троянди біля тераси і що старому Тихону самому із садом не впоратися. Жвава мова Наталі та спокійні, врівноважені відповіді господаря звучали десь поруч, але я не вслухалася.

«Влад не відкараскається мовчанням і хованками».

Я вкотре за цей час глянула на циферблат — стрілки крутилися наче зачаровані.

П'ятнадцять хвилин.

«Може, він узагалі вирішив пропустити сніданок? Нічого, поговорити можна й пізніше, увечері».

Порожній стілець навпроти різав очі, навіть коли я дивилася в інший бік.

Двадцять хвилин.

Ложечка голосно дзенькнула об блюдце, і я мимоволі здригнулася, виринувши з нетрів власних думок. Якось незручно вийшло.

— Ти сьогодні здаєшся трохи нервовою, дитинко. Як у тебе справи? У школі все добре? — Вишневецький уважно вдивлявся в моє обличчя.

— Усе чудово. Я справляюся.

— Молодець. Не сумніваюся.

Я більше не могла вдавати, що все як завжди: відклала ніж, акуратно витерла серветкою пальці й підняла очі на Петра Семеновича. На секунду замовкла, збираючись із духом.

— А Влад сьогодні снідати не буде? — запитала якомога рівніше, роблячи вигляд, що мене більше цікавить вже холодна кава.

Чоловік відкинувся на спинку стільця, і в його очах на мить промайнув сум.

— Влад полетів до Англії, Лізо.

Я завмерла з чашкою в руках. Повітря в кімнаті наче викачали. Добре, що встигла ковтнути напій. Усередині все гупнуло вниз. Я мовчала, намагаючись усвідомити сказане господарем будинку, втрамбувати цю новину в голову, але вона вперто не хотіла туди поміщатися.

— Як... поїхав? — пробурмотіла я, вже не дбаючи про те, щоб здаватися байдужою. — Але... до початку семестру ще цілих півтора місяця?

— Ще о четвертій ранку поїхав до аеропорту. У нього є якісь незавершені справи, які потрібно владнати до початку семестру, — Петро Семенович коротко зітхнув, приймаючи вибір сина.

Моя мовчанка затягнулася, і він витлумачив її по-своєму:

— За цей час ви встигли здружитися, звикнути одне до одного. Боюся, тобі буде тоскно й самотньо в цьому величезному будинку. Не соромся, запрошуй подруг, я не проти.

— Усе гаразд, просто трохи несподівано, — мої губи торкнула ввічлива усмішка. — Вам не варто хвилюватися, у мене справ — вагон і маленький візок, тож сумувати ніколи. Та й навчання...

Петро Семенович усміхнувся й кивнув. У цей момент його телефон задзвонив, він глянув на екран.

— Пробач, дитинко, мені час, — він поспіхом підвівся з-за столу, поцілував мене в чоло. — Побачимося ввечері.

— Гарного дня, Петре Семеновичу.

Кроки стихли в передпокої, потім стукнули вхідні двері.

Я дочекалася, поки він вийде зі столової, і зірвалася з місця. Залишатися внизу, на очах у прислуги, яка снувала туди-сюди, під пильним поглядом Наталі Іванівни — тільки не зараз. Ні. Мене так штормило, що стримувати себе більше не виходило.

Я помчала сходами, влетіла до своєї кімнати й щосили грюкнула дверима.

Фантик істерично заквакав.

— Пробач, малий, налякала.

Я сперлася спиною об важке дерево, судомно хапаючи ротом повітря. У голові крутилася одна й та сама думка, від якої підступала нудота: він звалив. Навмисно. Утік на інший кінець світу, аби не бачити мене, щоб навіть випадково не перетнутися.

Я різко зупинилася біля вікна, відчуваючи, як до горла підступає гарячий клубок, і стиснула кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні — до болю, до червоних відмітин.

«Яка ж я дурепа. Тупа вівця!»

Я заметалася кімнатою, мов загнаний звір.

Я всю ніч не спала, витріщалася в стелю, чекала ранку, думала: побазаримо — і все владнаємо. А він просто втік. Усередині дедалі сильніше стискалася пружина шаленої злості. Для нього той вечір узагалі нічого не значив, просто хвилинна слабкість, яку він одразу вирішив зам'яти й забути. Подумаєш, дівчина під руку підвернулася.

Він поїхав тому, що я його недостойна. Не його рівня. Помилка. Ось і все. Знай своє місце. Учора цілував як навіжений, а вранці просто зник, не сказавши жодного слова. Я не заслужила навіть жалюгідного «бувай».

«Боягуз! Закінчений зануда! Тошнючий нудило!» — шипіла крізь стиснуті зуби, гарячково шматуючи його портрети.

Один, другий.

Усі до останнього.

Кімната за хвилину наповнилася білими дрібними пластівцями, наче зі стелі насипало снігу. Так само холодно було в мене всередині.

У двері постукали. Обережно, але я здригнулася всім тілом.

— Що?! — зірвалося з язика так різко й зле, що голос прозвучав чужою, деручою хрипотою.