Глава 14. Бажання та подарунки

Мені було байдуже, яким виявиться подарунок. Я не розбещена фіфа. Головне — він від Влада. Він витратив свій час, думав про мене, коли обирав його. Для МЕНЕ! Саме це було найважливішим. Його увага. Його турбота.

Відкриваючи подарунок, я чекала чого завгодно, але тільки не... цього.

Із коробки на мене витріщився величезний, товстий пупс: блакитні очиська навстіж, щічки в три складочки, а в роті — соска на магніті. Він лежав на атласній подушечці, оточений крихітними пляшечками та брязкальцями — увесь такий показово дорогий, глянцевий. Аж до оскоми.

І не шкода ж було купи бабла на цей дурнуватий стьоб? На те, щоб зайвий раз тицьнути мене носом у фігню під соусом: «Ти для мене не більше ніж мала соплячка».

Я дивилася на це рум'яне пластикове личко, і до горла підступала задушлива хвиля. У вухах дзвеніло, перед очима спалахували білі іскри. А всередині повільно підіймалося щось темне та важке.

— У магазині сказали, що це чудовий подарунок для маленьких дівчаток. Саме те для гри в доньки-матері.

Він думає, що я проковтну цю насмішку?Я?

Як же сильно ти помилився, Занудна Дупця!

Я виросла з братами, а серед друзів — самі хлопці. Усі добряче засвоїли: дражнити мене — собі ж дорожче. Варто було мені розлютитися, і назовні вилазив маленький, дуже зубатий хижак.

Я з усього маху ляснула кришкою коробки й різко розвернулася. Мерзотник ліниво посміхався, спершися стегнами на край столу й схрестивши довгі ноги. Наші погляди зіткнулися, наче два локомотиви на повному ходу. І мене притисло, розпластало на колючих рейках шаленства. Повітря навколо стало мов бите скло, і кожен вдих боляче дряпав легені.

Я повільно видихнула, заправила пасмо волосся за вухо, й усміхнулася. Дуже солодко:

— Імба! Ще лишилося купити подарунку газовідвідну трубочку.

— Усе у твоїх руках, дитинко, — Влад підняв два пальці вгору.

— Сказала б тобі дякую, але... Це нудно, — я неквапом попливла до столу.

— У тебе не залишиться часу на нудьгу, Жабко: малюка слід час від часу вигулювати, годувати й міняти підгузок.

Я пропустила повз вуха його підкол і продовжила:

— А коли мені нудно — я сама себе розважаю. Тільки іншим від моїх веселощів чомусь зовсім не весело.

Я підчепила крем із торта й повільно відправила палець до рота.

Влад примружився.

— М-м-м, неймовірно смачно, — я заплющила очі, але відчувала на собі його погляд. — Ех, шкода псувати такий шедевр.

— Не бери близько до серця.Ти вже зіпсувала увесь товарний вигляд.

— Частково, — я демонстративно облизала губи.

Влад простежив за рухом мого язика, а я всміхнулася.

І... депнула торт йому на голову.

Краш!

У холі запала оглушлива тиша.

Ненадовго.

Позаду раптом щось гучно гепнулося на підлогу. Я краєм ока глянула на купу розбитих тарілок і ошелешене обличчя Маші, помічниці Зінаїди. Знову повернулася до Влада й постукала пальцями по губах.

— Як гадаєш, мій солоденький, коржі в торті достатньо просочилися?

І одразу ж відскочила, почувши низьке гарчання.

Влад миттю рвонув до мене.

Ага! Не вийде! Мрій, Занудо!

Я кулею вискочила з будинку, спритно обминувши Наталю, яка застигла з роззявленим ротом. Владу пощастило менше, або він просто незграба: позаду пролунав короткий вереск, а слідом — новий дзенькіт посуду.

Я вихором промчала через галявину й майнула до саду. Квіткові клумби, кущі, дерева — усе миготіло перед очима зеленою стіною. Позаду чулися швидкі кроки Влада. Він не відставав, навіть дихання не збилося. Треба віддати йому належне: засранець бігав чортзна як швидко. Мало кому вдавалося так довго триматися в мене на хвості.

Попереду між деревами зблиснула гладь озера.

План визрів миттєво.

Озирнулася — біжить.

І я пришвидшилася.

— Ей! Ану, стій! — гаркнув Влад.

— Та годі тобі!

— Ти плавати вмієш?!

— Зараз перевіримо! — крикнула я і, не збавляючи швидкості, стрибнула.

Над головою зімкнулися хвильки.

Ох! Як добре!

У спекотному серпні вода ніжна, оксамитова. Я обережно висунула голову. Влад гарячково скидав із себе одяг, квапився, нервував. Знову пірнула, занурюючись глибше. Нехай пошукає. Тепер весело буде мені. Він не знає, що я плаваю, як риба, і вмію затримувати дихання на дві хвилини. Та вже за одну  сильні руки схопили мене за талію.

Рано знайшов. Та поки що все йде за планом.

Влад висмикнув мене з води, а я безвольно обм’якла, не розплющуючи очей і намагаючись не дихати.

— Та твою ж матір, Жабко! Якщо ти втопилася, я тебе вб’ю!

Він швидко вибрався на берег, підхопив мене на руки й обережно опустив на траву.

— Гей, мала... Лізо, — голос зривався. — Гей?!

Я не ворушилася.

Влад поспіхом прибрав мокре волосся з мого обличчя, тремтячими пальцями торкнувся шиї, намагаючись намацати пульс.

— Чорт...

Його долоня лягла мені на підборіддя, закидаючи голову. Гарячі губи накрили мої, вдихаючи в мене повітря.

Це важко було назвати поцілунком. Але...Уперше в житті мене торкнувся чоловік. Жоден із хлопців не викликав у мене бажання підпустити його так близько. Мені це було не потрібно.

До нього.

Його губи. Вони такі теплі. Дивовижно м’які. І кожен дотик гостро б'є гострим розрядом струму.

— Дихай... Ну ж бо...

Він знову схилився до моїх губ — поспіхом, відчайдушно, не помічаючи нічого навколо. Я підняла руки, ще не до кінця розуміючи, що роблю, обхопила його шию й провела язиком по його вологих губах.

Він завмер.

А я розплющила очі й розреготалася.

Влад різко підняв голову. В очах — цілковите нерозуміння.

— Ти... геть очманіла?! — прохрипів він.

— Я думав... — голос зірвався, він стиснув зуби так, що заходили жовна. — Щоб тебе чорт забрав, Жабко... Ненормальна! Божевільна! Озеро дуже глибоке, а підводних каменів повно!