Глава 13. Мрії та бетонні стіни

— Влад!

Я прокинулася від власного крику і підскочила на ліжку, судомно хапаючи повітря. Уві сні Влад зник, залишивши мене у великому будинку саму. Я бігала босоніж по крижаних плитах, смикала двері кімнат, зриваючи їх із петель, і гукала, гукала його — до хрипу, до болю в легенях. Але відчувала лише тишу, глуху й порожню. У грудях важким каменем залягла туга. А може, мій сон — передчуття, інтуїція чи шосте чуття: хоч як його не назви, від  цього не легше.

— Куди ніч, туди й сон, куди ніч, туди й сон, — пробурмотіла я, як вчила мама, коли мене непокоїли жахи. 

Голосно нявкнув Фантик, проганяючи залишки липкого страху.

— Гей, я вже встаю.

Я видихнула й озирнулася. Сонячні промені щедро заливали кімнату, мов іспанці — свої кораблі  індіанським золотом. Тут ще витав легкий, ледь вловимий аромат чоловічих парфумів і... його самого. Запаморочливо манкий. Увечері я чула, як Влад прийшов до мене: все-таки стримав обіцянку. А я лежала тихо-тихо, намагаючись дихати рівно, тільки моє божевільне серце калатало десь у шлунку, відчайдушно сильно і голосно. Згадала, як там, на даху, набралася сміливості й переплела свої пальці з його. Я торкнулася долоні, досі пам'ятаючи те тепло, і посміхнулася: він же не відсмикнув руку. Настрій виблискував феєрверками, і мені хотілося перевернути гори.

Я поглянула на годинник, я ахнула — до сніданку залишалося п'ятнадцять хвилин. Влад точно вже повернувся з пробіжки. Я підірвалася мов ошпарена, та зачепилася ногою за ковдру, і з усього маху гепнулася на підлогу.

— Бляха-муха! — вилаялася, потираючи забите коліно.

Фантик у своєму кутку виспівував ранкові рулади на всі лади — отже, сьогодні буде дощ.

— Ох ти ж співаче-самоучко, зголоднів? — я висипала з коробки корм. — Сніданок подано. Їж, ненаситне чудовисько, а я поспішаю.

Уперше в житті мені відчайдушно хотілося виглядати неперевершено. Я одягла коротку чорну сукню без рукавів із золотими зигзагами. Вона красиво облягала груди, підкреслюючи їх, а від талії розходилася веселим клешем, відкриваючи коліна. Ретельно розчесавшись, я покрутилася перед дзеркалом і задоволено посміхнулася своєму відображенню: такою я здавалася дорослішою і сьогодні справді собі подобалася.

Наспівуючи під ніс якусь стару дурнувату пісеньку, я збігла вниз. Холом плив густий аромат свіжозвареної кави, а з їдальні долинав тихий гомін: Наталія Іванівна з кимось розмовляла.

Влад завжди сідав за стіл першим, отже — він уже там.

Я на мить завмерла, ковтаючи збите дихання, витерла об сукню вологі долоні й ступила до їдальні. Довгий стіл ломився від їжі: срібні прибори блищали в променях сонця, на блюдах чекали свого часу яєчня з беконом, пара-трійка салатів, гірка сирників і рум'яні ватрушки.

Я кинула швидкий погляд на стілець біля вікна. Всередині щось штрикнуло.Він був порожній. Я кліпнула раз, другий, ніби від цього щось могло змінитися. Але Влад не з'явився.

Його не було.

Суха хвиля розчарування згасила мою ранкову ейфорію.

Почувши кроки, Наталія Іванівна озирнулася. На її строгому обличчі миттєво розпливлася тепла, щира усмішка.

— А ось і наша дівчинка. Сідай-но швидше за стіл, — м’яко промовила вона, з материнською турботою поправляючи серветку. — Смачно, коли все гаряче.

— А Влад? — я підійшла до столу на автоматі. — Він хіба не снідатиме?

— Так сьогодні ж приїздить Петро Семенович. Влад щойно поїхав до аеропорту зустрічати батька.

— О! То в нас одразу дві чудові новини! — я видихнула й із задоволенням взялася за їжу.

— Чому ж дві? — Наталія подивилася на мене з цікавістю.

— Тому що Петро Семенович повертається! — я відкусила ватрушку й зажмурилася. — Боже, це просто неймовірна смакота!

— А друга?

— Е-е-е... Що?

— Мені цікаво, яка друга чудова новина.

«Влад скоро повернеться, ось яка».

— А... Та так, неважливо.

Наталя гмикнула, але нічого не сказала. Лише очі горіхового кольору хитро примружилися.

Я із задоволенням уминала сирники, запиваючи їх гарячою кавою, і без угаву щебетала про всяку всячину — розповідала про витівки Фантика, про те, як збираюся домалювати нову серію ескізів, про свої мрії знайти в новій школі подружок. Вона лише лагідно хитала головою, слухаючи цей невичерпний потік енергії, і раділа разом зі мною.

— Так, я думаю, вони будуть за пів години. Піду перевірю, чи поклали дівчата у ванну кімнату господаря свіжі рушники, — промовила домоправителька, прямуючи до виходу.

Щойно двері зачинилися, як думки знову повернулися до Влада.

Може, сьогодні він знову візьме мене із собою? Куди-небудь. Неважливо куди. З ним цікаво і так... добре.

Після вчорашнього вечора, після всіх слів і його поглядів — таких різних: то обпалююче гарячих, то проникливих, наче він хотів побачити всю мою душу без залишку, — я вірила: тепер між нами буде по-іншому.

Ми ж стали ближчими. Стали друзями.

Та я себе знала: цей старт мене влаштує ненадовго.

Сита й задоволена, я випурхнула з дому в залитий сонцем сад, маючи намір прогулятися в очікуванні їхнього повернення.

— Доброго ранку, принцесо.

Я різко озирнулася.

Павло стояв біля альтанки, притулившись плечем до білої колони. Одягнений, як завжди, з голочки — ідеально.

— Привіт, Пашка. Якщо ти до Влада, то він буде трохи згодом. Снідатимеш?

— Ні, дякую.

Він неспішно скоротив відстань між нами, засунувши руки в кишені штанів, і лукаво підняв брову.

— Ти сьогодні приголомшливо виглядаєш, Лизавето.

На якусь мить його погляд спалахнув, але він швидко відвів очі.

— Назвеш мене так ще раз — і я прикопаю тебе на цій клумбі, — я зобразила долонями старанні рухи, люто витріщаючись на нього. 

— Ти сьогодні вся іскришся, — Пашка ступив ще ближче, легко зчитуючи мій піднесений настрій.

— У мене завжди він гарний, — я зірвала квітку й вклала її у волосся.