Глава 10. Ревнощі

Я йшла до будинку, бурмочучи собі під ніс пісеньку, клацала пальцями ритм, пританцьовуючи на вузькій садовій доріжці:

 — Шо ви, пацики на моциках, з повним баком бензику, з повним баком бензику…

«Ех,  вискочити б зараз на байк і рвонути по трасі!»

Я навіть заплющила очі на секунду. Ніч. Швидкість. Розкотистий рик двигуна.

Повна свобода!

Вітер шарпає одяг, б’є в груди, перехоплює подих. Машина — наче продовження мене, кожен поворот як по маслу, і від захвату кров бурлить.

Ось це кайф! Чистий драйв без гальм!

Я так захопилася уявною поїздкою, що випала з реальності й не помітила сходинку. Ох, і розтягнулася б я на плитах, ще й добряче приклалася б лобом, якби чиясь рука вчасно не підхопила мене за талію.

Я озирнулася. Переді мною стояв незнайомий хлопець.

— Обережно, — голос м’який і тихий.

— Моя подяка до неба і трохи далі, — пробурмотіла я, поспішно звільняючись із його рук.

Ще один «містер Досконалість»? Хоча... ні. Досконалим був тільки його одяг: світло-рожева сорочка — ні залому, ні зморшки, темні штани сидять бездоганно, у лакованих туфлях я побачила своє відображення. Можна вирішити, що чувак з реклами дорогих годинників зійшов, якби не обличчя, бліде й непримітне.

— Ти та сама дівчина, яка була з Владом на вечірці? — хлопець відкинув з чола світлий чуб й усміхнувся.

Розумні в нього очі, тільки чомусь не усміхнені.

— Типу того. А ти?.. — поправила коси і смикнула на собі вбрання, не хотілося виглядати розпатланою замазурою.

— Я Павло. Друг Влада. Але для тебе — просто Паша.

— Павлик?

Я всміхнулася і продекламувала:

«Павлику всюди пошана й хвала, вправно млинці він у нас випіка,

Кожен млинець — кулінарний тріумф! Ось поки все, що прийшлося на ум!" 

— А далі? — в його очах промайнув іронічний вогник.

— Я ще не вигадала, тож іншим разом.

— Ти весела, —  він з інтересом спостерігав за мною.

Гм, і не образився?! Цікаво, він зовсім не схожий на пихатого мажора.

Стоп! Що він казав про Влада? То ось цей худорлявий очкарик — його друг?

Варто було згадати «братика», як усередині солодко затріпотіло, я закусила губу, стримуючи зітхання. У пам’яті спливла глузлива усмішка, дикий вогник у примружених очах, і рухи впевнені, рішучі, наче весь світ зобов’язаний поступитися йому дорогою. На фоні цього урагану Павло здавався бібліотечним хробачком. Тендітний, навіть якийсь хворобливий. Мабуть, найважчим, що йому доводилося піднімати в житті, були стоси книг.

Ну й ну, дивна вони парочка. Просто група «Контраст».

— Намагаєшся зрозуміти, як ми з Владом потоваришували? — Паша поправив окуляри, непевно знизавши плечима.

Я здригнулася. Він що, думки читає? Може, я надто пильно роздивлялася його? Зазвичай усі мої емоції відбивалися на обличчі. Мабуть, і зараз теж.

— Знаю, порівняння не на мою користь.

— Так... якщо чесно, — я смикнула себе за пасмо і всілася на сходинки. — Вибач, Влад назвав би мене безтактною і грубою.

Павло опустився поруч. Треба ж, не боїться забруднитись.

— А я ні. Мені подобається твоя щирість і безпосередність.

Він помовчав і продовжив:

— Ми знаємо одне одного, так би мовити, з дитсадка. Наші родини підтримують дружні стосунки. Тепер ось навчаємося разом, один факультет, один курс. Якось так.

— Жесть! — здається, я навіть підскочила. — Стільки років із цим токсиком?! Як же ти на це повівся?!

Подивилася на хлопця зі щирим співчуттям. Він закинув голову і розсміявся, його погляд потеплішав.

— Садомазохіст ти, Пашко. Або дуже живучий...

— Даремно ти так.

— Ну, не кажи, — гмикнула я.

— Може, характер у Влада і непростий, але він хороший друг.

Я пирхнула, але промовчала.

Гримнули вхідні двері, і на порозі матеріалізувався об’єкт нашої розмови, власною персоною, як-то кажуть.

«Ото вже, легкий на спомин».

Варто було Зануді з’явитися, повітря наелектризувалося, і від його божевільної енергетики враз стало тісно.

— Здоров, брате, — Влад кивнув Павлу, і його погляд перемістився на мене. Гострий. Чіпкий.

— Привіт, — білявчик хутко підвівся, і вони потисли одне одному руки. — Я привіз Ірину, вона хотіла тебе бачити. Не заперечуєш?

— Жартуєш?! — іронічно вигнув кутик рота. — Слухай, Пашко, може ти залишишся на вечерю? Давно нормально не сиділи.

— Чудова ідея, — приятель подивився на мене. — Складеш нам компанію, Лізо?

Я відкрила була рота, але Влад кинув коротко:

— Ліза поїсть у себе.

Я різко розвернулася, і наші погляди зіткнулися до шиплячих іскор.

— Чому? — Павло розгублено дивився то на мене, то на свого друга.

— Тому що я так сказав.

— Видихни, — я розтягла губи в широкій усмішці. — Твоє товариство — це останнє, чого я прагну. Арріведерчі, пацани.

— Лізо, стривай! — Паша вхопив мою долоню. — Владе, друже, я так вважаю, що чим більше людей за столом, тим цікавіша розмова. Хіба ні?

Влад подивився на наші руки, і на його обличчя набігла тінь. Він мовчав, стискаючи щелепи.

— Як хочеш, — гаркнув врешті приглушено. — Якщо вона викине коники і вечір піде коту під хвіст, то нарікай на себе, Пашко.

І очей від мене не відводить. Убив би поглядом, якби вмів, організувавши мою передчасну кончину. Та від сумного фіналу мене врятував тихий білявчик.

Влад різко розвернувся і широким кроком рушив у будинок.

— Ну й псих! — буркнула я.

— Здається, у когось день не склався, — хлопець потер підборіддя. — Дрібниці, не переймайся. Він швидко відтане.

Я зітхнула.

«Ех, Пашо, до чого ж ти наївний дурбелик».

***

— А ця Ірина... вона хто для Влада? — я стишила голос, коли ми з Пашею увійшли в хол.

— Е-е-е... ну... — зам’явся він.

Невиразне мугикання перервало дзвінке привітання Наталі: