Глава 9. "Я вляпалася"

Мені наснився Лука, я дуже сумувала за своєю родиною. Брат заправив мені за вухо пасмо волосся, погладив по щоці й усміхнувся: — Прокидайся, сонько, а то верба проросте в…

Я розплющила очі, сонно кліпаючи, і спробувала сфокусуватися. Розмитий силует біля ліжка набув обрисів Влада.

— Ти не пробував стукати? — зі стогоном заплющила очі.

Я не чула, як він увійшов, адже заснути вдалося лише зі світанком.

— І тобі доброго ранку, Іриско.

— Хто…? — пробурмотіла я.

Влад не відповів, лише витрусив на столик жменьку тюбиків і блістерів.

— Що це? — я сіла, розглядаючи аптечну здобич.

— На ноги тебе ставити будемо. І, до речі, я стукав.

Він був у гуморі і не нудив. Гм, дивно, зовсім не схожий на себе звичайного.

Кімнату наповнював ніжний аромат ванілі та полуниці, я втягнула носом повітря — пахло неймовірно. На тумбочці чекала таця зі сніданком: тости вабили хрусткою скоринкою,  дірчастий сир та рум'яна випічка закликали негайно їх скуштувати. Я сковтнула: так і кортіло встромити пальця в креманку і злизати з фруктів збиті вершки.

— Поїси трохи згодом, — Влад спіймав мій голодний погляд, — спершу займемося твоїми ранами.

— Це обов’язково робити саме зараз? Може…

— Жодних «може».

— О' кей. Раніше почнемо — раніше закінчимо.

Хлопець примружився, скануючи моє обличчя.

«Так, занудо, прикинь, я не сперечаюся».

Чесно кажучи, воювати не було сил. Решта ночі видалася безсонною: я крутилася на ліжку, як кролик на рожні, але зручного положення не знаходила; дотики простирадла до тіла стали справжніми тортурами.

— Виглядаєш так, ніби по тобі дорожній коток проїхався.

— І почуваюся так само, — проскрипіла я.

Влад наклав мазь на  спину і плечі, куди я сама не могла дістати. Його пальці торкалися моєї шкіри дуже обережно, не знала, що великі руки можуть бути такими ніжними. Він намагався не завдати болю, адже подекуди садна були надто глибокими.

— Пару тижнів — і будеш як новенька, — він усміхнувся й акуратно розклав медикаменти за чергою прийому.

Я закотила очі: ну справжній перфекціоніст!

— Дуже болить? — Влад співчутливо зазирнув в очі, а я роздивлялася його обличчя: дві бійки не минулися даремно, залишивши свої сліди.

— Ні.

— Брешеш.

— Тоді не став дурних питань.

— Пробач, Лізо, — посмішка зійшла з його вуст, він завагався і продовжив: — Ти ледь не загинула через мене.

— Ну, це ж не ти намагався залізти до мене під спідницю. І не ти влаштував на мене полювання, — я спробувала звести все до жарту, але «братик» не оцінив моїх старань і ще більше спохмурнів.

— Не пробачу собі цього.

Я розгубилася, було ніяково слухати його вибачення. Я не вміла довго дутися і не ходила тижнями ображеною цяцькою. У нашій родині проблеми вирішувалися просто: про них говорили "ротом", і тема закривалася. Але зараз мене більше непокоїв буркіт у шлуноку. Я не їла майже добу — на вечірці, хай їй грець, шматок у горло не ліз. Тож, годі розводити теревені; як то кажуть: війна війною, а обід за розкладом.

— Сповідь прийнято, сину мій, — я кивнула з поважністю, удаючи панотця, і одразу ж розлютилася. — Мені, нарешті, можна пожерти?!

— Зовсім у твоєму стилі, — Влад похитав головою.

— Що ти маєш на увазі?

— Твої фірмені витівки.

Хлопець намазав маслом тост, поклав зверху скибочку сиру і подав мені на блюдці. Він що, усе ж таки зважився попрацювати нянькою? Дірявий бензобак! Сказати, що я була в шоці —то  нічого не сказати!  Я потягнулася за перекусом, і тут, так недоречно, бретелька майки зісковзнула донизу, оголюючи плече аж до грудей. Тьху ти, халепа! Я поправила рюші, кинувши швидкий погляд на Влада: він простежив за моїми пальцями й відвів очі.

— Що? — я з удаваною байдужістю прожувала тост.

Влад не відповів, простягнув мені чашку і сів поруч. Добре, що він не бачить, як на мене діє його близькість. Усі мої гормони, від малого до великого, вмить збожеволіли. Одне слово, це як дискотека в дурдомі, тільки танці відбуваються у власному тілі. Я опустила вії, зосередившись на вальсі чаїнок. Я звикла до Влада-Зануди, до мажорчика «Маю Велику Корону», але зовсім не знала, чого очікувати від турботливого Влада.

— Ти коли-небудь буваєш просто дівчиною, Лізо? — він підняв руку і поправив коротке пасмо на моїй скроні.

Точнісінько як Лука уві сні… Чи це був не сон, і не зовсім Лука?

— Просто дівчиною, без колючок і шипів?

Думаю, питання було суто риторичним і не потребувало відповіді. Я вхопила печиво і вкинула до рота.

— М-м-м, смакота! Зранку таке свято живота!

— Зінаїда для тебе старалася.

— Ти розповів їй? Навіщо?

— Полегшив тобі задачу. Коли ти з’явишся перед домашніми у всій красі, ніхто не питатиме, що сталося. У нас невдало пройшла велогонка, така версія для всіх.

Я знизала плечима: гаразд, все одно правду я б ніколи не сказала.

— Обожнюю солодке! — потягнула чергове печиво й замуркотіла, насолоджуючись вершково-сирним смаком.

— Дякую красненько Зіні.

— А мені?

— Що тобі?

— Мені «дякую» сказати не хочеш?

— Це ще за що?

— Взагалі-то, я щойно врятував тебе від голодної смерті, — він гмикнув, з’їв тост і ретельно витер руки серветкою.

— Добре, — я відставила чашку й усміхнулася. — Дякую… — й потягнулася до гладенько виголеної щоки.

Та Влад чомусь сіпнувся, і мої губи притиснулися до його губ. Ми обоє оніміли. Гарне обличчя вмить перетворилося на кам’яну маску, а рот стиснувся в тонку лінію. Мені здалося, що я чую, як скрипнули його зуби.

— Ніколи більше так не роби! — він відсахнувся від мене, мов від прокаженої, очі стрімко темніли. — Ніколи, зрозуміла?

Влад стиснув мої плечі й відчутно трусанув. Я скривилася, це було боляче. Він одразу відпустив і відійшов.

— Спробуй ще раз вкинути щось подібне, — риси його обличчя викривила зла гримаса.