Глава 8. Щось змінюється

У неї було кілька хвилин у запасі, цей негідник скоро оговтається. Ліза смикнула фіксатор, штовхнула важкі двері й вивалилася на узбіччя. Ноги з чавканням занурилися в калюжу, кросівки заковзали по в'язкій багнюці. Дівчина квапливо озирнулася: не сховатися і не втекти, довкола поля, водою залиті, і болото по коліно. Залишалося тільки повернутися на трасу. Ліза помчала щодуху в бік міста. Слабкість не відчувалася, вперед гнав адреналін і первісний інстинкт — вижити за будь-яку ціну.

У шкільному житті їй не було рівних у спринті: вона забирала золото на всіх міжміських змаганнях. Вдома залишилися грамоти з олімпіад, кубки та медалі. Якби хряк був без авто, він наздогнав би її хіба що у своїх вологих мріях. Але машина в нього була, а отже...

Ззаду заревів мотор. Маніяк кинув позашляховик слідом за нею.

— Жирний виродок! — видавила дівчина крізь зуби.

Почалася пекельна гонка. Хряк різко скорочував дистанцію, і, аби врятуватися, Лізі доводилося витискати всі сили, до темряви в очах, до агонії в легенях. Бачачи, що вона на межі, він збавляв хід. І так раз по раз. Садист знущався, смакуючи та отримуючи задоволення від її страждань. Він виснажував, грався з нею, як кіт із мишею. І реготав, не соромлячись, на повну горлянку. «Я витримаю», — билася пульсом думка, а тіло кричало про протилежне. У легені наче розпеченого вугілля насипали, повітря обпікало горло, м’язи ніг кам’яніли. Асфальт під ногами здавався чорним нескінченним полотном. А за спиною знущаючись вив мотор, і кожен нерв вібрував від неминучого наїзду. Якщо вона впаде — не підніметься. Її тримала лише залізна витримка. 

Та у якийсь момент носок взуття зачепився за вибоїну, дівчина втратила рівновагу, і її жбурнуло на наждачну кірку дороги. Зробивши кілька жахливих кульбітів, обдерши тіло в кров, Ліза розпласталася горілиць, застогнавши від болю.

Хряк загальмував, «пончиком» вистрибнув зі старого корита і без поспіху попрямував до дівчини.

— Попалася, пташко! — він зловтішно заіржав, упиваючись тріумфом. — Тепер ти вже нікуди від мене не дінешся.

— Від тебе тхне лайном. І виглядаєш ти, мов старе лайно, — Ліза хрипко засміялася, але відразу  закашлялася. Їй би води, хоча б ковток.

— Ах ти ж, маленька сучко... — великий кулак завис над головою.

Вона заплющила очі: ні бігти, ні захищатися більше не могла — ресурс було вичерпано вщент.

Раптово ніч розірвав розкотистий гуркіт, з-за повороту вилетів автомобіль.

«Гей! Агов! Будь ласка!» — дівчина відчайдушно замахала руками: якщо цей водій не зупиниться, їй кінець.

Від пронизливого вереску шин у Лізи заклало вуха, вона підняла голову. Спорткар встав як укопаний, якраз навперейми позашляховику. Грюкнули двері, і знайомий силует метнувся до них, мов розлючений демон.

— Владе... — видихнула Ліза.

— Жива?! — він охопив її швидким поглядом.

— Жива, — вона кивнула, і дрібні сльози змішалися з дощем.

Темноволоса голова сіпнулася в бік маньяка, і в бурштинових очах заклекотіла темрява.

— Я... Я-я-я... — товстун раптом почав заїкатися і задкувати до машини, друге підборіддя дрібно тремтіло.

— Стояти!

Від цього гарчання у Лізи по спині пробігли мурашки, а товстун пронизливо писнув.

Влад рухався стрімко, мов хижак. Він схопив збоченця за шкірки і з розмаху впечатав кулак у одутлу  фізіономію. Хряка жбурнуло на багажник розвалюхи, як мішок зі сміттям.

— А тепер молися, тварюко, щоб мені вистачило витримки не вбити тебе...

Ліза, знесилена, сіла, підтягнувши до себе коліна, і підставила під потоки води розбите обличчя. До неї доносилися важкі удари, вологий хрускіт і писклявий вереск, мов у поросяти — звуки боротьби тонули в гуркоті грому. А потім прийшла тиша, залишився лише шум дощу, тихий, мов медитація. Гроза тікала на схід, кидаючись останніми спалахами блискавок.

Влад стояв над жирною тушею, важко дихаючи, широкі плечі ходили ходором. Він струснув із розбитих кісточок кров і дістав телефон.

— Олеже, підіймай свою дупу. Під'їжджай із хлопцями до О.... шосе, на десятий кілометр, —  голос, що хвилину назад шкварчав люттю, тепер звучав рівно і холодно. — Потрібно один непотріб утилізувати.

Влад запхнув ґаджета до кишені і прожогом кинувся до дівчини.

— Лізо… — злість у його очах згасла, залишилася лише болісна тривога. — Покидьок... Він встиг?

— Ні.

Він потягнувся було до неї, але завагався, боячись зробити боляче: все тіло Іриски  було обдерте, рани кровили. Влад сковтнув, підняв дівчину на руки й поніс до машини.

— Подивися на мене, — його голос став ніжним. — Усе скінчено, чуєш? Тобі нема чого боятися.

Вона схлипнула і притулилася до широких грудей, слухаючи, як сильно і часто б'ється його серце. Їй необхідно було зараз відчути, що вона в безпеці, під захистом. І що все вже позаду.

— Цей козел... Він... Ти...? — вона тремтіла, мов осиковий листочок.

— Він живий. Його відвезуть у місто і викинуть десь на вокзалі.

Лізі було дуже страшно — страшно навіть чути про це чудовисько. Їй у кошмарах снитиметься його регіт.

— Чому ти питаєш? Тобі його шкода? — Влад підняв брову.

Ліза зазирнула в себе, але нічого, крім огиди, не відчула.

— Ні. Мені байдуже, що з ним буде.

Влад тільки всміхнувся.

— Так я і думав.

— Що?

— Нічого.

— Відпусти, я сама дійду, у мене ноги не зламані.

— Ану, тихо, — він притиснув її до себе. — Годі, накомандувалася вже досхочу.

— Ненавиджу тебе.

— На здоров'я.

Влад посадив малу на заднє сидіння.

— Болить? — підняв пальцем підборіддя, розглядаючи розбите обличчя.

— Ні.

— Треба було вбити виродка.

— І сісти за ґрати через цього хробака? Не варто.

— Крихітко, здається мені, ти не той напрямок обрала для себе. Вступай на філософський, не прогадаєш.

— Відвали.