Глава 7. На межі

Влад швидким, різким кроком попрямував до парковки. Ліза бачила лише його напружену потилицю та широку спину. Він навіть не озирнувся, аби перевірити, чи йде вона слідом.

— У машину сіла!

Пасажирських дверей не відчинив. Ну й нехай, вона й сама впорається — корона з голови не впаде.

Влад смикнув ручку, пірнув на водійське крісло і з силою зачинив двері. Водночас десь гримнуло. Ліза підняла очі: небо наливалося свинцем, розкидаючи по похмурому полотну сліпучу павутину блискавок; гуркіт покотився далеким відлунням за обрій. Погода псувалася, як і їхнє хитке перемир'я; збиралася гроза.

Дівчина зітхнула і ковзнула на сидіння. Напруга, що виникла на вечірці, потяглася слідом і нахабно вмостилася між ними.

Влад витиснув зчеплення, двигун загарчав, і «залізний звір» зірвався з місця. Тиша всередині відразу штовхнула в спину, вчепилася у плечі. Він не дивився в її бік, повністю зосередившись на чорній стрічці дороги. Руки вчепилися в кермо так, що кісточки пальців побіліли на тлі смаглявої шкіри. Ніздрі нервово тремтіли, губи були щільно стиснуті. Він нагадував розлюченого звіра, готового роздерти будь-кого, хто ризикне сунутися надто близько. Волосся скуйовджене, на сорочці не вистачало ґудзиків, у розхристаному комірі виднілася сильна шия і широкі груди. Гарне в нього тіло — підтягнуте, міцне. Ліза крадькома вивчала різкий, немов висічений із граніту профіль, торкнулася поглядом чіткої лінії рота, високих вилиць. У Влада все було «занадто». Занадто гарний, занадто привабливий. На нього складно було не дивитися. Вона розуміла тих дівчат, що весь вечір крутилися біля хлопця, намагаючись спіймати хоча б один його погляд. Він мав якусь тваринну енергетику та небезпечну харизму.

Вони їхали додому в гнітючому мовчанні. Зануда карав її повним ігнором — це була показова прочуханка. «Захотілося пограти в мовчанку? Та будь ласка! А я не збираюся підлаштовуватися під твій настрій». Ліза потягнулася до сенсорної панелі й увімкнула гучність на максимум. Баси вдарили по вухах, заповнюючи «Челленджер» пульсуючим ритмом. Влад простягнув руку і коротким рухом натиснув «mute».

— Ти язика проковтнув? Гаразд, твоя справа, але музику нащо вирубав?

Він не відповів, лише міцно стиснув щелепи. Цей цирк починав її дратувати.

— Знаєш що? Тобі не набридло вдавати з себе татусика і вказувати, що мені робити?! — напруга вибухнула потоком слів. — Я не маріонетка, що смикатиметься, як тобі заманеться, і не твоя власність! В'їхав?!

— Так. Ти просто зухвала дрібнота, — голос рівний, геть байдужий.

—  Вважай, як хочеш, якщо тобі від того полегшає. Я не стодоларова банкнота, щоб усім подобатися!

«Та по барабану!» Ліза знизала плечима і відвернулася. За вікнами було темно, як у негра в кишені. Автомобіль мчав заміською трасою, спалахи блискавок вихоплювали примарні силуети дерев і кущів.

Влад скосив очі на дівчисько: ноги підтягнула до грудей, обхопила їх тонкими рученятами; у дірявих джинсах виднілися гострі коліна. Вона здавалася зовсім беззахисною. Влад швидко відігнав від себе цю думку. Та цей тендітний чорт зжере будь-кого і не подавиться. Проїде маленьким танком — і не помітить.

— Тобі шістнадцять.

— Алілуя! Хай живуть знання! — Ліза скинула голову, стримуючи тремтіння.

— І ти просто сопливе дівчисько з дикими витівками, — він пропустив її репліку повз вуха. — Ти знаєш, який цей Артем!

— Не псих, як дехто! Ти тому так бісишся, що мені було весело?

— От дурепа, — процідив Влад, вирулюючи з крутого повороту. —  Цей «веселий Артем» схиблений на таких шмаркачках, як ти. Допетрала, чи ні?

— Я зможу за себе постояти!

Влад ніколи не був грубий із дівчатами, але ця будила в ньому звіра. Хотілося схопити її й труснути так, щоб зуби клацнули й голова сіпнулася. Може, тоді мізки запрацюють, якщо, звісно, вони в неї є.

— А інші маленькі дівчатка теж змогли, га? «Веселий Артемчик» їх пачками перепсував! І покидьку все сходить із рук, тому що його татусь — головний прокурор міста!

Ліза прикусила губу. Артем із іскрами в очах і широкою посмішкою здавався звичайним хлопцем. Нахабним, так, але звичайним. Вона сковтнула, в роті пересохло від огиди. Підняла очі на Влада — він знову дивився на неї як на дурну дитину, якій доводиться пояснювати очевидні речі. Навіщо він сьогодні взяв її із собою? Чому? Із першої дня вона стала для нього прикрим тягарем, вони постійно сварилися. На вечірці на нього чекала дівчина і друзі, а вона, Ліза, зовсім не вписувалася в їхнє вишукане товариство. Пазл склався миттєво.

— Навіщо ти покликав мене на вашу вечірку? — подивилася прямо йому в очі.

— Батько наполіг.

Повітря різко вдерлося в легені, подих збився. Це було боляче. По-справжньому боляче. На якусь мить Ліза навіть розгубилася, чого з нею ніколи не траплялося. А вона повірила, що це Влад запросив її, щоб вона не почувалася самотньою. Навіть уже вирішила, що в них вийде стати друзями. І справді, дурепа. Наївна дурепа!

— Отже, батько… — відлунням озвалася дівчина. — Звісно, не ти! Як я одразу не здогадалася?! Тобі й  у страшному сні не привиділося б запросити таку, як я. Я ж просто пляма на твоєму ідеальному іміджі.

На диво, її голос прозвучав холодно і презирливо. Погляд Влада затримався на її очах — вони стали фіолетово-сірими, буремними.

— Помовч, — процідив він; всередині знову закипала злість.

Але зупинитися Ліза вже не могла.

— Ти що, геть сліпий? Не бачиш, що твоє елітне товариство суцільний картон?! — вона обвела рукою порожнечу навколо. — І силіконова блондинка Саша — просто пластмасова лялька! І знаєш, що найгірше? Тебе це влаштовує! Може, ти й сам став штучним, як вони? У тобі лишилося хоч щось справжнє? Без розрахунків на кожен «пчих»?!

Влад різко вдарив по гальмах. Автомобіль із образливим стогоном вгризся в асфальт. Лізу трусонуло, ремінь безпеки вп'явся в плече, але страху не було — всередині все кипіло і вирувало.