Глава 5. Два різні світи на одній земній кулі

Ліза сиділа в кімнаті, дивлячись на навстіж відчинену шафу. «Навіщо мені їхати туди з ним? Навіщо він мене покликав?» Бажання залишитися вдома й не бачити Влада було майже непереборним. Його вічно підібгані губи та погляд, яким він оглядав її, мов зіпсований товар, допекли їй до живих печінок. Вона б назавжди занесла його до списку крінжових душнил, але, як виявилося, світовим занудою «братик» був не завжди.

Сьогодні вранці Ліза зазирнула на кухню — вона любила побалакати з усміхненою кухаркою Зіною за чашкою чаю — і застала дивну картину: поки кухарка поралася біля плити, Влад тягав кошики з фруктами та овочами. А вона ж бо думала, чого це нині небо хмарами затягнуло і погода змінюється — а воно он як, «Пан Занудна Дупа» зволив завітати на кухню. І він жартував просто й тепло, без краплі того отруйного сарказму, який діставався їй на сніданок, обід і вечерю. І всміхався! Токсик усміхався! Ліза зависла. У Влада була найкрасивіша усмішка на світі — широка, білозуба, і ямочки на щоках... «Він буває нормальним?» Відповідь напрошувалася сама собою: буває, але не з нею. Чи це маски? Скільки їх у нього? Коли він справжній? На хлопцях Ліза зналася якнайкраще: п’ять хвилин — і вона вже розуміла, хто чим дихає. Але не Влад, він залишався для неї таємницею за сіма печатками.

У кутку тераріуму заворушився і «нявкнув» Фантик — так він завжди вимагав їжі. Ліза підійшла до улюбленця і поклала в тераріум великого метелика, спійманого вранці в саду. Жабеня блискавично вхопило здобич і задоволено квокнуло, зручніше вмощуючись у моху.

— Я поїду, Фантику, — прошепотіла вона, спостерігаючи, як він кумедно пережовує пригощення і як ошатно переливається на спинці плямиста шкірка.

Фантик кліпнув балухатими очима, немов дав добро. Так, вона поїде і подивиться, яким є Влад у колі своїх друзів. «Зрештою, що я втрачаю? Насидітися ще встигну, а так потанцюю, розважуся. Може, мені навіть сподобається».

Ліза збігла вниз, перестрибуючи через дві-три сходинки, і зупинилася на останній. Влад уже був у холі. Очі проти волі жадібно прикіпіли до високої постаті. Він стояв перед величезним дзеркалом, поправляючи комір вугільно-чорної сорочки. Джинси облягали вузькі стегна та довгі сильні ноги. Ліза відчула дивний щемливий жаль: шкода, що він такий красивий, аж до непристойності.

Влад обернувся.

— Вирішила їхати? — він недбало закотив рукави сорочки, оголюючи міцні руки.

— Треба ж комусь за тобою наглядати, — усміхнулася вона, темна брова іронічно вигнулася. — До того ж мені нудно.

Він застебнув сталевий браслет годинника, темне волосся впало на чоло, і Ліза навіть руку за спину сховала — так їй захотілося відкинути неслухняне пасмо. Як це — торкнутися такого, як він? Щоб приховати збентеження, що геть недоречно накотило, вона сіла на сходинку і затялася зашнуровувати взуття.

— Це що? — Влад кивнув на її ноги. — Збирала підписи на захист рідкісних тварин?

На білій шкірі кросівок чітким контрастом вирізнялися розчерки чорного маркера. Якби Влад був в гуморі, йому б це навіть сподобалося. Незвично. Але день був зіпсований, а вечір не віщував нічого доброго.

— Байдуже. Знаєш казку «Пані Метелиця»? — Ліза взялася за шнурки на другому кросівку. — Там у мачушиної дочки при кожному слові з рота жаби вискакували.

— І знову рептилії! Жаб'яча хвороба прогресує!

— І тобі б рота краще взагалі не розкривати, — вона нарешті впоралася зі шнурками, звелася на ноги і зробила крок до нього. Від Влада пахло смачним цитрусовим напоєм, у який кинули кубики льоду. — Ти грубий і різкий.

— Ну, хоч у чомусь ми схожі.

Його погляд пройшовся по ній, мов сканер по штрихкоду.

— Тобі обов’язково носити такий яскравий одяг? Ти скидаєшся на неонову вивіску.

Ліза подивилася на нього з обеззброювальною усмішкою і поправила рожевий топ; у рваних джинсах виднілися смужки шкіри стегон і колін.

— Я люблю яскраве, ним можна розфарбувати настрій. І зрештою, так веселіше жити.

— Розфарбувати настрій? — пирхнув він, розглядаючи її сяюче обличчя.

— Що, будеш сперечатися?

— А є сенс? — Влад знизав плечима. — Ти ніби з іншого світу.

— Знаєш, можна жити на одній земній кулі, але в різних світах.

Уперше за свої дев’ятнадцять років Влад замислився про те, що, напевно, кожна людина по-своєму відчуває життя.

Він зітхнув.

— Поїхали вже, філософе-самоучко.

Вони вийшли з дому, і Ліза вклякла, у всі очі розглядаючи припаркований автомобіль.

— Це ж Додж Че́лленджер Ес-Эр-Ти Хе́ллкет!!!! *— заверещала вона, мов навіжена. — Справжня «Пекельна кішка»! Та ти знущаєшся?!!

 — Помовч, будь ласка, я не хочу втратити слух.

Влад натиснув на кнопку брелока, і хижі фари маслкара блимнули в сутінках.

— Це просто машина, Лізо. Сідай уже.

— Просто машина?! — Ліза в усі очі втупилася у Влада, ніби в нього раптом між вухами виросла вишнева гілка, але слухняно забралася на пасажирське сидіння.

— Просто машина? Та в ній же більше семисот кінських сил! — вона присвиснула, із завмиранням серця слухаючи, як низько й потужно заревів двигун. — Це легенда «Форсажу»!!! 

Ліза разом із братами передивилася по кілька разів усі серії «Форсажу» і знала як свої п’ять пальців усі марки машин та їхні характеристики.

— Для мене це просто спосіб дістатися з пункту А в пункт Б із комфортом. — Влад плавно виїхав із двору, тримаючи кермо однією рукою і зберігаючи абсолютно незворушний вираз обличчя. — Не бачу сенсу робити із залізяччя культ.

— Так думати — злочин! — її зле личко здавалося кумедним. — У тебе в руках такий звір!

Вони вибралися з міста на порожнє шосе. Машина мчала випущеною стрілою, але плавно, як по маслу. Ліза блаженно зітхнула, тонкими пальчиками любовно погладжуючи м’яку шкіру сидіння.

— Подобається? — Влад усміхнувся, розглядаючи блаженний вираз її лялькового обличчя.