Глава 4. Бейбі "не айс"

— Синку, у мене цього тижня засідання в парламенті.

— Окей, успіхів, — Влад розгорнув підручник із міжнародної економіки.

— І потім... — Петро Семенович затягнув вузол краватки й поправив комірець сліпучо-білої сорочки, — я кілька днів проведу в роз’їздах.

— Добре.

— Я знаю, що у вас сьогодні вечірка в клубі...

— Угу, — Влад збирався заглибитися в теорію ринків, і розмова його відволікала.

Так, увечері в них планувалася туса, і він мав намір розслабитися на повну. Весь попередній тиждень він присвятив навчанню, і цей день не був винятком: до жовтня потрібно опанувати тридцять підручників.

— У мене до тебе прохання.

— Яке?

— Ліза... — Петро Семенович відкашлявся.

Влад насторожився. Вистачило самого її імені, щоб усі інстинкти загорлали: «Гей, хлопче, на тебе чекають неприємності, вони вже гатять у двері кулаками й ногами!»

— Візьми Лізу з собою.

Він подивився на батька так, наче той раптом надумав заговорити мовою хімба.

— Що?

— Не діло дівчинці нудьгувати самій удома.

— Мені взяти її з собою? Ти серйозно?

— Цілком.

Влад видихнув і відклав книгу. Справа набувала кепського обороту.

— Ти її бачив?

— Не став зайвих запитань.

— Вона не вписується в наші рамки! Вона взагалі нікуди не вписується! — Влад змахнув руками, ледь не зкинувши на підлогу стос книжок.

— Лізонька — миле дитя, безпосередня та життєрадісна.

«Лізонька... — подумки пирхнув він. — Ну звісно, просто янголятко, свята дитина».

— Її не сприймуть у нас. Дівчинка «не айс», — сказав уголос. — Її просто зацькують!

— Ти зовсім не розбираєшся в людях, синку. Ліза тільки на вигляд тендітна, але вона міцний горішок,  повір мені.

Петро Семенович застібнув останній ґудзик піджака та перевів погляд на сина.

— І зрештою, якщо ти будеш поруч, її ніхто не скривдить.

Влад скреготнув зубами. Взяти з собою цю... означало просто вбити свій відпочинок. Повний зашквар! Але сказати «ні» батькові язик не повертався, адже той ніколи й ні в чому йому не відмовляв.

— Добре, — вичавив усе ж після довгої мовчанки. — Я візьму її з собою.

Його свобода підняла морду вгору й приречено завила на місяць.

Влад фанатів від контролю. Його життя — це налагоджений годинниковий механізм, у якому не може й не повинно статися жодного несподіваного збою. Його світ — це зрозумілий графік, чіткий режим: ранній підйом, пробіжка, душ, потім сніданок. Навіть на канікулах дні присвячувалися навчанню, і він був упевнений: поява дрібної не змінить його життя ні на йоту. Кожен сам по собі, будинок великий — можна тижнями не перетинатися.

Дарма він був таким упевненим. Варто було цьому ходячому хаосу переступити поріг, як спокій і тиша швиденько зібрали валізи й накивали п’ятами з дому. Минув тиждень, якісь жалюгідні сім днів, а Владу здавалося, що він місяцями потерпає від нашестя варварів. Дівчисько вміло бути всюди одночасно. Він лягав спати рано — вона шуміла до півночі. Раніше в домі панував ідеальний порядок — тепер він усюди натрапляв на її речі: у кухонних чашках стирчали олівці, у саду на гілках, наче новорічні іграшки, висіли ескізи. Не минало й дня, щоб не трапився черговий казус. Якось Влад зайшов на кухню випити кави й виявив улюблену чашку всю в яскраво-помаранчевих розводах.

«Що це, помада чи тут пензлики від фарб полоскали?»

Він не розумів, за які гріхи небо кинуло на нього цю катастрофу в коротенькій спідничці.

Посилаючи під три чорти весь безлад на світі, Влад помив чашку, заварив улюблений напій і перемістився з ним на диван — і сів на щось м’яке й мале. Він завмер. Першою думкою було, що кошлата заноза забула на дивані свою жабу і та тепер стала пресованою. Влад підскочив мов ошпарений і з жахом вп’явся поглядом у свої джинси — м’яким виявився недоїдок бутерброду: кружальця ковбаси відвалювалися від штанів і одне за одним падали на підлогу з вологим шльопанням. На тканині залишилася огидна пляма. Люксова річ була безповоротно вбита, вона стала жертвою ковбасного жиру. Влад скреготнув зубами, його роздратування росло, як кабачок на грядці, але воно не було таким же невинним.

Батько поїхав, і Влад взявся за навчання. До початку другого курсу, до жовтня, йому належало написати два есе й опанувати тридцять книг з обов’язкового списку.

— Тема: «Роль вертикальної інтеграції в глобальних ланцюгах постачання...» — бурмотів Влад, набираючи текст.

У кімнаті Лізи раптом щось гепнуло з жахливим гуркотом.

«Зі шафи звалилася, чи що? Та ні, — криво усміхнувся собі, — це шафа добровільно вбилася, не витримавши натиску цього малого танку».

Влад відмахнувся від думки про неї, задовбала, блін.

— «...кейс-стаді портової логістики, — продовжив друкувати, — як контролювати все: від залізниці до складського термінала. Як замінити ненадійних людей на...»

— Посміхайся! Посміха-а-а-йся! — загорлали дурним голосом з кімнати навпроти. — Невагомості повір і віддайся!

Руки на клавіатурі смикнулися, зробивши кілька одруків. Влад заплющив очі, потер перенісся і різко видихнув.

— Господи Ісусе!!!

Але молився він, вочевидь, абияк, бо «сусідка» завела по новій — фальшиво і з шаленим надривом:

"Посміхайся! Посміхайся

Сонцю, що палає в небі 

Посміхайся!  Посміха-а-айся!.."

— Та хай йому грець! — Влад підскочив із крісла, з силою захлопнув макбук і як корок вилетів у коридор.

Без стуку він увірвався до її кімнати, підслизнувся на чомусь липкому, ледь встиг ухопитися за одвірок і голосно вилаявся. Якби поглядом можна було вбити, Ліза б одразу впала б мертвою. Дівчина повернулася, і Влад помітив, що її щоки й кінчик носа заляпані фарбою. Мала поблажливо усміхнулася, схоже, його шум і метушня анітрішки її не напружували. Щоправда, співати вона перестала.

Влад роззирнувся, навколо панував «творчий безлад». В одній кімнаті вмістилися три студії: художня, дизайнерська та крою й шиття.