Глава 3.2 Про виделки та вузькі спідниці

— А ти, Лізо?

— Що, пробачте?

​Ймовірно, я пропустила добрячий шматок розмови, намагаючись знайти вихід із цієї крінжової ситуації.

​— Я запитував про твої плани на майбутнє. Після закінчення школи.

​— А, плани... - видихнула я. - Ну, так.

— Підеш шляхом батьків? — чоловік із цікавим терпінням чекав на мою відповідь.

Я завагалася. Розповідати про свої ідеї дорослим — це завжди ризик нарватися на нудотну лекцію.

— Ні, археологія точно не моє. Пил і купи черепків — вайб мами з татом. Я більше по візуалу.

— По візуалу? — Петро Семенович здивовано підняв брову.

— Я люблю малювати одяг, вигадувати фасони.

— Он як? Цікаво. То ти добре малюєш?

— Непогано. Я хочу стати дизайнеркою, створювати колекції і мати свій бренд.

— Колекція «Рваний люкс». Дуже сміливо, — пирхнув Влад.

Це він зараз про мою спідницю, точніше про те, що від неї лишилося? Я задерла підборіддя: о, він  пошкодує.

— Це називається кастом, — я подивилася йому прямо в очі й постаралася, щоб мій голос звучав якомога поблажливіше. Так, як батьки розмовляють із примхливою дитинкою. — І взагалі, це творчий пошук. Тобі у твоїй випрасуваній «базі» цього не зрозуміти.

Петро Семенович усміхнувся, перевів погляд із сина на мене і назад.

— Я перестав розуміти вас, молодь. Старію, мабуть. Але дизайнер-модельєр — чудова ідея, Лізо. Дуже творча професія.

— Атож, з уявою у мене все ок, люблю експерименти, — я  підморгнула в і Влад примружився.

— У мене знайомі працюють у модній сфері, я міг би...

— Ні, дякую! — перебила я трохи різкіше, ніж слід.

— Самостійна? Чудово, — чоловік схвально кивнув. — Але якщо знадобиться допомога, будь-яка, завжди можеш на мене розраховувати.

— Це мій шлях. Я сама хочу.

— Мені подобаються цілеспрямовані люди. Вперед, дій!

Персонал рухався безшумними привидами. Дівчина відкрила кришку з рибною стравою; червоні скибочки парували й паморочили голову вишуканими пахощами.

— Лізо, ти просто зобов'язана скуштувати цей шедевр. У нашої кухарки запечена сьомга перевешує всі сподівання...

Його  рекламу перервав дзвінок.

— Їжте, не чекайте на мене,  -  кинув, стрімко встаючи з-за столу.

Петро Семенович вийшов, а я залишилася сам на сам із Владом.

— Маю тобі прислужитися, «сестричко», — він поклав мені на тарілку зо два шматочки, зробив кумедний реверанс й кивнув на столові прибори.

Я витріщилася на багатодітну сімейку виделок, як на особистого ворога: маленькі й більші, з поглибленням і сплюснутими краями, двозубі та зовсім зубаті. От же зараза. Я прикусила губу. І яку вибрати? Влад чекав, не зводячи з мене очей. Я хапнула навмання ту, що була найближче.

— Взагалі-то, це виделка для фруктів, — вишкірився. — Як тобі, не жарко тепер, вітер провіва?

— Взагалі не викупаю, про що ти, — я почервоніла до коренів волосся, поправила під столом край спідниці й потягнулася до іншої виделки.

— А це десертна.

Я відсмикнула руку. Триндець. Апетит зник.

— Взагалі-то я терпіти не можу рибу. Від слова «зовсім».

— Та невже?

— Ну годі! — я підхопилася, повертаючись до токсика неушкодженим боком.

"Забирайся Лізко, наїлася вже"

— Не біжи. Йди потихеньку, — прошепотів Влад і притримав мене за руку, — а то вони торохтітимуть на весь дім.

— Що торохтітиме?

— Звісно що. Кістки твої.

Блиснули два ряди міцних білих зубів. А мені вперше захотілося вбити. Або принаймні тицьнути цю спокусливу пику в тушковану свинину — там йому саме місце. У цей момент повернувся Петро Семенович, і я видихнула.

— Пробачте, діти, був терміновий дзвінок, не міг не відповісти.

—Я піду до себе, якщо ви не проти. Дякую, вечеря і справді була... ммм... Незабутньою.

— Вже йдеш? — господар здивовано заблимав очима. — А як же десерт?

Ніби за чарівною командою принесли солодке. Мене пересмикнуло, щойно я уявила, що зараз знову доведеться грати в дурну гру «вгадай ложку».

— О ні-ні, я просто лусну. Пуф! — спробувала вичавити з себе усмішку, та, здається, вийшло криво.

— Тоді побудь із нами за компанію. Я ще не дізнався, як справи у твоїх батьків.

— Гаразд...

 Довелося погодитися. врешті, Петро Семенович не винен, що його син — мудак.

— Тобі казали, що ти дуже схожа на матір?

— Казали , - я потягнулася за персиком.

— Така ж красуня.

Влад із подивом поглянув на батька. Чайні очі з темним контуром навколо зіниці зупинилися на моєму обличчі. Щоб якось приховати бентегу, я засунула до рота черговий солодкий шматочок .

— То що батьки? Чим зайняті?

— Та як і завжди, працюють, — я знизала плечима. — Розкопують стоянку пізнього палеоліту, здається.

Мої батько й мати були схиблені на двох речах: одне на одному і на роботі.

— Значить, усе по розкопках? — чоловік відкинувся на спинку стільця, і його погляд став замисленим. Він деякий час мовчав. — Твій батько — людина рідкісного гарту. Знаєш, адже я зобов'язаний йому життям.

Для мене це було новиною. Мама мимохідь згадувала, що тато колись допоміг старому другові, але подробиць я не знала. Я відставила чашку з чаєм, Влад перестав порпатися в тарілці.

— Ми з Сашком свого часу захоплювалися альпінізмом. Зелені були, гарячі. На дороге спорядження та досвідчених гідів грошей ще не заробили. Того разу ми полізли в гори в найбільш невдалий сезон. Погода змінилася швидко, і оком моргнути не встигли. Страшенний холод, скажений вітер. Але молода кров і дурна впертість гнали нас вгору. Є таке прислів'я: «Дешева рибка — погана юшка». У якийсь момент ми залишилися без страховки, без спорядження. Сашко вибрався б сам, він був у виграшній позиції. А я... Ніби в сповільненій зйомці я бачив, як лечу вниз, чув крик Сашка: «Петре!».

Чоловік замовк і похитав головою.

— Можна сказати, мені пощастило, я встиг вхопитися за невеличкий виступ. Але весь удар припав на лівий бік: рука і нога були зламані, від болю в ребрах я ледь не втрачав свідомість. Я висів над прірвою, чіпляючись за уступ однією правою, і дуже ясно розумів, що зустріч зі смертю відкладена лише на пару хвилин.