Глава 3.1 Про виделки та вузькі спідниці

Я зібралася досить швидко, але, здається, все одно запізнилася. Вечеря проходила на терасі, аромат страв змішувався з квітковими пахощами саду. Петро Семенович, стоячи на сходах, розмовляв з кимось по телефону; він привітно кивнув мені й жестом запросив до столу. Його «золотий хлопчик» зі знудженим виглядом спостерігав за моїми переміщеннями. Як на зло, місце мені відвели якраз навпроти цього зарозумілого засранця. Скреготнула зубами: що ж, доведеться потерпіти. Поки я вмощувалася, Влад безцеремонно роздивлявся мій прикид. І чого він витріщається? Може, я забула зняти з майки ярлик, і він теліпається у мене на спині?

— Ти схожа на аварійний сигнал, «сестричко», — його губи вигнулися в нахабній посмішці.

— Сестричко? Пфф. Тобі корона на очі сповзла. Поправ, а то плутаєш мене з кимось.

— Дрібна зараза, — процідив крізь зуби.

— А ти — пихата дупа.

— Що ти сказала? — Влад подався вперед.

— Я бачу, ви вже спілкуєтеся? Добре, — Петро Семенович широко усміхнувся, він явно не бачив нашої сутички. — Нумо вечеряти.

Я опустила очі - й просто випала в осад. Здається, у цій родині кожне приймання їжі — державне свято. Стіл ломився від страв, а від кількості приборів у мене просто розбіглися очі. Жесть, та тут виделок вистачить, щоб озброїти цілу банду! Вечеря обіцяла стати тим ще квестом. Одразу захотілося втекти.

У нас вдома все було просто, як яйце, без розкладів та церемоній. Якщо мама за щасливим випадком лишалася вдома, на столі з'являвся суп і щось на друге. Але частіше ми просто відвідували їдальню за рогом. Вибір там був небагатий, а із столового начиння —  лише ложки та виделки. Траплялися навіть криві й вигнуті.

Я покосилася на гострі зубці найближчого прибору. Окей, у всьому є свої плюси: якщо у «братика» знову засверблять руки, мені буде чим у них тицьнути. Я зробила покерфейс, ніби така вечеря для мене звичайна буденність, і вмостилася на стілець. Влад усміхнувся, а я зітхнула: ну звісно ж, він усе зрозумів — у мене усі емоції на обличчі написані. Ніколи не вміла їх приховувати.

— Лізочко, як поживає твоя родина? Як братики? — запитав господар дому, коли з першою стравою було покінчено. — Я бачив їх востаннє зовсім малими.

Я спочатку усміхнулася, а потім голосно розсміялася: важко уявити цих бичків малюками. Чотири старші брати — це життя у постійному штормі. Хто знає, той зрозуміє. Але для молодшої сестрички - це ще й найміцніша стіна.

— Розумію, — кивнув Петро й усміхнувся, — вони, звісно, вже дорослі. Чим зайняті? Вчаться, працюють?

— О, брати... Ну, знаєте... розкидані по всьому дому шкарпетки, вічний галас, війни за пульт або яєшню.

У грудях боляче защеміло, серце стислося у грудочку. Я й не знала, що так сумуватиму за ними. Ми завжди трималися одне одного, так і виросли.

Старший, Матвій, закінчив університет і вже три роки працював з батьками; дуже серйозний, цілеспрямований, така собі людина-скеля. Мені б хотілося бути схожою на нього. Іван — ось це справжнє стихійне лихо. Але зате він розрулював усі мої зашквари у школі й навчив битися. Він скоро закінчить поліцейську академію. Далі Марко — «сірі клітинки» нашої сімейки. Айтівець, на своїй хвилі. Брат допомагав мені з уроками, точніше, змушував думати самостійно. Капав на мізки, поки я не починала вити від люті. Але саме він був і найчуйнішим. Марко першим помічав, коли мені було сумно й самотньо. Я усміхнулася, згадавши Луку, ми з ним однолітки. Ось хто розділяв зі мною всі найбезумніші витівки та афери! Лука знав усі мої секрети, а я — його.

Саме це я і розповіла татовому другові.

— Ти дуже щаслива дівчинка, Лізо. Велика родина — це велика відповідальність, але й найсильніша підтримка.

Я кивнула. Поки добиралася сюди, брати мені телефон обірвали дзвінками, повідомленнями та всілякими мемами.

— У тебе четверо братів? — Влад з цікавістю розглядав мене. — Серйозна школа виживання.

— Атож. Матвій, Іван, Марк і Лука. Мов апостоли.

Влад відставив склянку і закашлявся. Здалося, він докладає всіх зусиль, щоб не розсміятися. Ну все, це вже занадто. Стримувати себе я не звикла, та й Іван казав, що це шкідливо для здоров'я. Я з усієї дурі вліпила кедом по його нозі. Удар вийшов що треба. Влад смикнувся, і шматочок соковитого м'яса, який він саме ніс до рота, шубовснув назад у соус.

Ляп! Жирна пляма розцвіла на білосніжній футболці.

Петро Семенович  з подивом  поглянув на сина:

— Все добре?

— Цілком... Просто... печеня гостра, — процідив Влад, і на його скроні напнулася жилка.

— Гостра? Гм, мені так не здалося.

Влад ошаліло заповзявся відтирати пляму серветкою. Псих. Чого так нервувати через якесь ганчір'я? Я задоволено усміхалася, щоправда, недовго. Прийшла і моя черга казитися: вузька спідниця, мабуть, не витримала різкого руху і розійшлася по шву.

Тр-р-р-і-сь!

Зрадницький звук пролунав мов постріл. Я завмерла. Влад теж. Секунда тиші — і на його обличчі розцвіла тріумфальна усмішка. Він повільно опустив погляд під стіл і підняв брову.

— Що сталося? — Петро дивився на нас по черзі.

Я мовчала, червоніючи журавлиною, мене просто заціпило.

— Нічого страшного, у мене петелька для паска луснула, — це було геть неочікувано, «золота дупця» виручив мене.

— Ти сьогодні занадто сіпаний, синку, — чоловік відправив до рота шматочок тосту.

— Та невже? - карамельні очі Влада випікали в мені дірку.

 Я нишпорила довкола очима в надії знайти светр або піджак. У крайньому випадку підійшов би і рушник. На жаль, у око не втрапило нічого з того, що врятувало б ситуацію. Я відчайдушно намагалася придумати, як мені непомітно прослизнути до своєї кімнати.