Глава 2. Не дивись в його очі

​Ліза

​У навушниках голосно грала музика, тому я помітила його не одразу. Тільки коли з гуркотом зачинилися двері, зрозуміла, що в кімнаті вже не одна. Влад завмер на порозі кам'яною статуєю, ніздрі прямого носа ледь помітно тремтіли, губи стиснулися в тонку лінію.

​Блііін! Блін-блін-блін!

​Я ж збиралася прибрати. Чесно. Просто мені був потрібен невеликий перепочинок. Я не думала, що він так швидко повернеться.

​Влад у два кроки скоротив відстань між нами, і його очі опинилися прямо навпроти моїх. Я видихнула. Найдосконалішим чоловіком у світі для мене був батько, рівно до цієї самої миті. Зблизька Влад здавався ще красивішим. Волосся вологе, темне пасмо впало на лоба, футболка прилипла до тіла — напевно, щойно з душу вийшов. Мені сподобалося роздивлятися його, такі хлопці тільки на обкладинках журналів зустрічаються.

Впевнена, мене б він навіть не помітив, якби довелося зіткнутися де-небудь. Взагалі-то я подобалася хлопцям, для мене навіть вірші писали. Тільки не розумію чим я їх зачіпала. У моїх однокласниць фігури округлилися і цицьки як апельсини, а я худорлява пацанка, як каже мій старший брат. Коли поділилася своїми переживаннями з мамою — вона тільки розсміялася: «Все у тебе буде, не переживай. У нашому роді дівчата розвиваються пізніше».

​Еге ж, але поки дочекаєшся цієї радості, то й життя мине.

​— Ти на що перетворила мою кімнату?!

​Влад нахилився, і я опинилася затиснута між його тілом і спинкою крісла. Мене огорнуло крижаним цитрусом. Йому пасував такий аромат — колючий і холодний.

​— Ти що, страх загубила?

​— Ні, — я покосилася на використану жуйку, яку лишила на кутку столу.

​— Що «ні»?! — широкі прямі брови зійшлися на переніссі.

​— Не можна втратити те, чого в тебе не було.

​Він на секунду розгубився.

​— Нахабна?! То тобі ж гірше.

​Як такий прикольний хлопець може бути настільки злим? Це реальна несправедливість. Але довго над цим роздумувати не довелося, мене за комір стягнули з крісла.

​— Що з тобою не так, га, дрібнота? — чайна райдужка потемнішала.

​Під цим поглядом у роті пересохло, а під ребрами все стиснулося в тугий клубок. Я дивилася в його очі і падала, падала, падала. Як у прірву. Страшно, та нічого вже вдіяти не можна. Не дивися красивому чоловікові в очі — в цьому вирі легко втратити себе. Всю без залишку. Я зрозумію це набагато пізніше. Але тоді я була ще занадто молодою, щоб бути обережною.

​— Що з твоїми очима? Це генетичний збій? Потворна мутація? — він заглядав по черзі то в одне моє око, то в інше.

​— Здалися тобі мої очі.

​Я видихнула. Здається, моє терпіння закінчувалося, а воно й без того ніколи не було янгольським. Це реально прохавала моя колишня класна керівничка. Вона зненавиділа мене з першого уроку, і її теж напружував колір моїх очей. Дарма. Мене це остаточно дістало. В учительському столі я знайшла пачку чистих табелів і печатку. Однокласники отримали табель зі свіжим фіолетовим кружечком і підписом. Ото їхні батьки були раді успіхам діток! О, який фейс став у класної, коли вона про це дізналася! Виявляється людське обличчя може неймовірно швидко змінювати колір. Червоний — жовтий — зелений. Тітка-світлофор! ​Звісно ж, мене потягли до директора. А потім батьків викликали до школи. Обох.

​Так що, так, я вмію давать здачі. Боляче. Просто душнила Влад про це не знає, поки що.

​— Чого ти витріщаєшся на мене, га? Що таке? У мене прищ на носі? - примружився.

​— Два. І обидва на кінчику.

​Кутик його губ смикнувся, а я зависла: капризні у нього губи, верхня трохи повніша. Вони у нього такі... Як це...? Чуттєві.

​Він опустил погляд на мою сорочку і усміхнувся вже без легкості.

​— Якщо твоя жаба квакне, коли я спатиму, я запущу її у вільний політ з вікна, — він показово зобразив, як буде це робити. — І тоді цей мем стане реальністю.

​— Розслабся, Фантик не квакає. Він нявкає, гавкає, іноді квокче. За настроєм.

​— Ти конкретно притрушена, знаєш?

​— А ти… ти…

​— Ну і який же я?

​Хотілося крикнути, що найкрасивіший придурок у світі, але я краще відкушу собі язика, ніж це скажу.

​— Та ясно який — занудний токсик, — тепер прийшла і моя черга усміхатися.

​Влад різко випрямився. Повисла довга мовчанка. Ми стояли, впершись одне в одного поглядами, і тут Фантик, мабуть, стривожений сваркою, видав своє «Няв». Одночасно з пронизливим писком у двері постукали, і в кімнату зайшла Наталія, подивилася на мене, потім на Влада.

​— Молодь, Петро Семенович просив вас поквапитися. Він чекає вас на вечерю.

Вона ковзнула поглядом по розкиданих речах.

​— Дівчата зараз тут приберуть. Лізо, твоя кімната готова. Ходімо зі мною.

​Я не чекала повторного запрошення, вхопила тераріум і проскочила за управителькою.

​— Проходь, будь ласка.

​Я увійшла до кімнати й усміхнулася — тут і справді було класно! Світлі меблі, широке ліжко, стіни в ніжних тонах бузку. Дуже просторо і дихалося тут легко.

​— Як тобі? Якщо не до смаку вибери іншу.

​— Ще б пак подобається! — я навіть закружляла на місці. — Можна я вас обійму?

​Наталія Іванівна кивнула й заусміхалася.

​— Вона наче на тебе чекала, тут усе під колір твоїх очей. Він такий рідкісний.

​— Ну так, генетичний мутант? — я втомлено зітхнула.

​— Яка нісенітниця, - жіночка з докором похитала головою. -  Пробач мою нестриманість, люба, у тебе найкрасивіші очі у світі.

—Так і мій татко каже.

​—Твій тато розуміється на прекрасному. Ліза, якщо захочешь провітрити вітальню — ось кнопка. Користуйся. А зараз я б порадила тобі освіжитися з дороги та переодягнутися. І постарайся не запізнюватися до вечері, Петру Семеновичу подобається пунктуальність.

​— Так і зроблю.

​Коли я вийшла з душової, моя дорожня сумка вже стояла в спальні. Зі своїм скромним гардеробом я розберуся пізніше, не хочу змушувати господаря дому чекати. Швиденько натягнула синю спідницю - я купила її на розпродажі, але трохи прорахувалася з розміром — вона була затісна, та мені подобалася. Простий образ завершувала яскраво-помаранчева майка. Люблю все яскраве, з ним у мене повний метч.