Глава1 Перше враження хибне?

За кілька років до попередніх подій.

Влад

Влад потягував кавуновий слінг, з лінивою усмішкою спостерігаючи за метушнею в басейні. Вечірка була в розпалі: хлопці щосили залицялися до дівчат, а баси рок-музики гатили по вухах.

— Петро Семенович приїхав, — підійшла управителька. — І він не один...

Наталя багатозначно замовкла, зиркнувши в бік холу.

— Дякую, — Влад поставив склянку на столик і підвівся з шезлонга.

Усередині спалахнула злість: невже батько привів додому чергову коханку?

— Народ, закругляємося! — він голосно плеснув у долоні.

— Ей, ти чого, братела? — Рудий закліпав "коров'ячими" віями. — Ми тільки-но увійшли в азарт!

У його широко розставлені руки прилетів мокрий рушник.

— Я сказав: вжухнули по домівках.

Чувацтво почало один за одним вибиратися з басейну. Бубоніли невдоволено, але збиралися.

— Коханий, побачимося завтра? — Саша потягнулася за поцілунком.

Влад скривився — від нудотних солодощів аж щелепи звело.

— Не знаю, — швидко тицьнув подругу в губи й пішов, не озираючись.

Батько був відсутній тиждень. Перед від’їздом кинув коротке: «Нехай Наталя підготує одну з кімнат, я повернуся не один». Але Влад благополучно про це забув — усі дні у них з друзями була туса.

Він зайшов у свою кімнату, натягнув джинси, взяв свіжу футболку, але в останню мить передумав і поклав на полицю. Він влаштує їм маленьке стриптиз-шоу — це полюбому спрацює. На його тіло западали і дівчата однолітки, і дорослі тітки. Заодно, ідеальний привід подратувати батька. Ядовито всміхнувшись, пішов до сходів босоніж.

Влад не міг пробачити батькам розлучення. Про його причини обоє мовчали, але якщо батько продовжував жити як ні в чому не бувало, то мати зовсім занепала, вона ніби зламалася. Іноді хлопець заставав її напідпитку — мабуть, любові сина їй було замало.

— Ось ми й на місці, почувайся як удома, — бадьорий голос Петра Семеновича долинав із холу.

Влад ліниво рушив униз. Незнайомка стояла спиною до парадних сходів, тож він поки не міг її розгледіти. Усередині вирувало роздратування, мов Кола в пляшці, яку він прихопив із собою.

— А, ось і ти! Здрастуй, студенте, — усміхнувся Петро Семенович. — Лізо, знайомся, це мій син. Трохи бешкетник, але загалом непоганий хлопець.

Дівчина обернулася, і Влад видихнув — вона не могла бути нічиєю коханкою, занадто зелена. «Скільки їй — чотирнадцять, п'ятнадцять? Хто вона?» Нахиливши голову, просканував її  з голови до ніг:  волосся сторчма, пірсинг у носі та брові, сорочка з принтом дурноватої жаби та таким самим безглуздим написом «I guess I’ll die»*.

Влад підняв брову, і мала переступила з ноги на ногу. Він пирхнув: у неї ще й кеди з різнокольоровими шнурками. «Та-даам, цирк приїхав, займайте місця!»

— Ми що, тепер благодійністю страждаємо? — вишкірився презирливо. — Ти її на вулиці підібрав?

Дівчина примружилася, вп'ялася у нього поглядом. Здалося, ніби йому залізли просто в мізки і копирсаються там ложечкою. Дивні в неї очі — фіолетові лінзи наліпила, чи що?

— У сина своєрідний гумор, не звертай уваги, — Петро Семенович спробував пом’якшити колючі слова посмішкою. Тоді повернувся до Влада й притиснув суворим поглядом. — Ліза — донька мого найкращого друга, вона тепер житиме з нами. Сподіваюся, ви станете добрими друзями.

— Привіт.

Вона простягнула долоню. На тонкому зап'ясті теліпалася купа браслетів із намистинами, блискітками та черепами. Іншою рукою дівчина притримувала невеликий тераріум. На його стінці розпласталася  справжнісінька жаба й витріщалася на Влада круглими лупариками. «Реально, вона прицюцювата. Батько притягнув додому божевільну».

— Угу, — Влад відсалютував пляшкою, вдавши, що не помітив простягнутої руки.

Петро Семенович тим часом слухав Наталю, яка розповідала про меню на вечерю.

Дівчинка поправила ремінь наплічника і враз щось активно дзенькнуло. Влад перевів погляд і скривився: рюкзак був рясно обвішаний значками різних форм та розмірів, тому й брязкав, як скарбничка з копійками.

— Наталю, кімната для Лізи готова?

Наталія Іванівна завагалася, розгублено поглядаючи то на Петра, то на його спадкоємця.

— Ти не передав моє розпорядження? 

Влад відчув на собі важкий погляд.

— Ти не спромігся повідомити, коли повернешся.

Петро Семенович мовчав, пауза затягнулася. Хлопець смакував Колу, перекочуючи напій на язиці.

— Лізочко, Наталія Іванівна підготує для тебе кімнату, а ти поки що відпочинеш у Влада.

— Що?! У моїй кімнаті?

— Саме так.

Кров застукала у вухах, він стиснув пляшку так, що аж побіліли кісточки пальців.

— Проведи Лізу і покажи їй будинок

 — Не палац, не заблукає.

— Я сказав: допоможи дівчині. І одягнися, зрештою. Вийшов до гості як шпана. Чекатиму вас обох на вечерю.

Петро Семенович стрімко попрямував до свого кабінету. Влад тицьнув пляшку в руку управительці - рідина карамельного кольору хлюпнула на мармурову підлогу - підхопив дівчину під лікоть і потягнув нагору.

— Отже, «Ліза-донька-найкращого-друга», — шипів, не озираючись. — Зарубай собі на своєму  кирпатому носі: поки ти в моїй кімнаті — нічого не чіпаєш, манатки з рюкзака не витрушуєш. А ще краще — прикинься меблями, щоб я взагалі тебе не бачив і не чув. Зрозуміла?

Ліза спіткнулася, значки на наплічнику дзенькнули дружно в унісон. Влад різко зупинився, і вона вткнулася носом йому в груди. Хлопець закотив очі.

— Ноги вище підіймай, я не наймався нянькою в дитсадок.

— Взагалі-то мені шістнадцять.

Їхні погляди зустрілися. Дівчина розглядала його відкрито, без страху й ніяковості. Напевно, з таким самим інтересом вона спостерігає і за своєю ропухою.

— На свою жабу дивись, я не піддослідна рептилія.

— Його звати Фантик.

— Що ти сказала?

— І він не жаба, а рогатка. Рідкісний вид, між іншим.