Пролог. Як дзвенять розбиті мрії?

Запланована дводенна поїздка закінчилася, далі переліт у дві-три години — і я, нарешті, дома. Сіла в таксі та вимкнула режим польоту, усміхнулася, знаючи, що мій телефон буде забитий його дзвінками та SMS-ками.

Екран спалахнув.

Один пропущений дзвінок.

І одне повідомлення: «Де ти, Лізо?»

І все? Я вперлася поглядом к прямокутник гаджета. Дивно. Це не схоже на Влада. Натиснула на виклик, але замість оксамитового баритону пролунало беземоційне: «Абонент перебуває поза зоною досяжності, або його апарат зараз вимкнений. Будь ласка, зателефонуйте пізніше».

— Та що відбувається...

Чотири роки я знала Влада, він завжди був на зв'язку. Ми переписувалися навіть уночі, особливо вночі, коли обоє були вільні від буденних справ. У грудях ворухнулося щось липке, неприємне, та я відмахнулася: ми, дівчата, вміємо себе накрутити. Я вже була знайшла в контактах номер Петра Семеновича, коли телефон раптом задзвонив. Не дивлячись, натиснула кнопку відповіді.

— Влад...

— Ні, це Павло. Лізо, ти вже в місті?

— Так, сьогодні повернулася. Слухай, Пашо, я не можу додзвонитися до Влада. Він полетів до Англії?

На тому кінці запала пауза. Занадто довга, і я завмерла.

— Ні, але... Лізо, тут така справа...

— Та кажи вже, не тягни, — бракувало сил терпіти його черепашачу швидкість, до того ж хронічну.

— Влад... Ну, у нього все погано.

— Щось трапилося лихе?

Знову пауза.

— Так.

Усередині все обірвалося.

— Він удома?

— Удома, але тобі не варто приїжджати.

— Не кажи дурниць. Я вже їду.

— Я зустріну тебе.

Завершила виклик і подивилася на водія.

— Можна швидше, будь ласка?

— Солоденька, а штраф за перевищення швидкості ти платитимеш?

Я відвернулася і стиснула пальці. Думки билися, мов метелики об скло. Що могло статися всього за два дні? Два. Кляті. Дні.

П’ятнадцятихвилинна дорога здалася вічністю. Я вискочила з машини, не чекаючи решти, і побігла до будинку. Павло вже був на місці, він підвівся мені назустріч.

— Дарма ти тут, Лізо, приїжджай краще завтра, — хлопець стояв на нижній сходинці, перегородивши прохід.

Я навіть усміхнулася.

— Ти з’їхав з глузду?

— Просто повір мені, так буде краще.

— Владу погано, ти сам сказав. Я потрібна йому зараз.

Він провів рукою по потилиці, відвів погляд.

— Давай я відвезу тебе додому, крихітко.

— Відчепися, Павло, і не вчи мене жити.

Я відштовхнула хлопця і кинулася нагору.

— Ліз, не треба!

Але я вже не слухала.

— Влад, твоя Іриска повернулася...

Відчинила двері спальні, і раптом у ніс ударив запах солодких парфумів та алкоголю. Я закліпала, звикаючи до напівтемряви. Штори засмикнуті, але частина петель обірвана, скрізь суцільний хаос. Розгублено озирнулася: сорочка Влада валялася на підлозі, зім'ята і вивернута, ніби її скидали поспіхом, там само й годинник. І це в такого педанта, як Влад? Та в нього кожна річ завжди на своєму місці, вирівняна під лінійку і під правильним кутом. Погляд ковзнув далі: яскраво-червоні туфлі на високих шпильках втиснулися носками під тумбочку, на якій височіла порожня пляшка з-під Мартіні. Влад не пив, ніколи. Нарешті звела погляд: мій коханий спав, розкинувшись на ліжку. І він був не один: на його плече примостила голову незнайома білявка і з цікавістю спостерігала за мною. Я заціпеніла, вклякла.

— Ти хто? — дівчина повільно підвелася, погляд блакитних очей ліниво пройшовся по мені.

Ковдра сповзла вниз, відкриваючи пишні груди. Усе при ній, гарна, справжня модель. У Влада на все був чудовий смак, і йому завжди подобалися білявки. Очевидно, мене тут не чекали: мій коханий був надто зайнятий і провів незабутню ніч.

— Гей, ти дверима помилилася? — вона усміхнулася. — Чого витріщилася? Забирайся звідси, не бачиш — ми зайняті.

«— Де ти така взялася, Лізко?

— Яка така? — регочу і відбиваюся від його рук.

— Не знаєш? — Влад вигнув темну брову.

— Ні, — і усмішка на всі тридцять два.

— Незвичайна, — схопив мене і міцно притиснув до сильного тіла.

— За що мені це щастя, не розумію. Ти мені скажи.

— Не твоє щастя, зрозумів? Відпусти, павуче! Загарбав своїми лапищами.

— Не відпущу. Кохаю тебе, Іриско, як божевільний. Ти моя, зрозуміла? — легенько клацнув по носі.

— Угу, — я усміхнулася, а Влад нахилився до моїх губ.

Пам'ять так недоречно підкинула спогади, певно, щоб ударити болючіше. І в мозку його слова, знову й знову, на повторі, як вінілова платівка: «Кохаю тільки тебе, кохаю, кохаю».

Відвернулася, щоб вона не помітила, як мені добре і погляд натикнувся на стільця, на його спинці самотньо висів мій старий светр, і прямо на ньому — білизна з тонкого мережива. Її, не моя.

Мене Влад «беріг», він завжди зупинявся. «Лізо, не можна, так неправильно, ось одружимося...»

А з нею все правильно, з нею можна.

Під кросівками тріснуло скло розбитого келиха. Влад прокинувся, потягнувся зі стогоном, і наші погляди зустрілися.

— Іриско… — очі кольору дорогого коньяку спалахнули.

Я здригнулася. Слово вдарило з розмаху, жорстко, тому що наше. Було наше.

— Ти приїхала. Якби ти знала, як мені потрібна... — хрипко і втомлено.

 — Так, я це бачу. Вибач, що невчасно. Приємно тобі провести час, Владе.

— Що? — він розгублено кліпнув.

Напевно, можна було влаштувати скандал, вирвати білявці пасма волосся, розбити пляшку об його голову. Але навіщо? Щоб відчути себе ще більш приниженою, непотребом під ногами чоловіка, який був усім моїм світом, та його повії, на яку він мене проміняв? Я розвернулася і, хитаючись, пішла до виходу. Тримаючись за бильця, спустилася вниз — мені потрібно було хоч за щось триматися. Усе це не могло бути правдою, це просто якийсь дурний розіграш. Адже Влад і я, ми... «Дурепо, виходить, "ми" існувало тільки для тебе». А Влад... Він жив своїм життям, зручним і приємним.