Тук.
Ніка не дихала.
Тиша. Довга. Нестерпна. Вона вже почала думати, що їй здалося, що це її власне серце калатало у вусі, що вона хоче почути так сильно, що чує те, чого немає…
Тук.
Сильніше. Ближче.
Тук. Тук.
Нерівно. Незграбно. Наче серце, що сто вісімдесят років стояло, забуло, як це робиться, і тепер згадувало — удар за ударом, спотикаючись, збиваючись.
Тук-тук. Тук. Тук-тук.
Ніка підвела голову.
Лукаш лежав нерухомо. Очі заплющені. Але його груди — Ніка бачила це, бачила й не могла повірити, — його груди під білою сорочкою ледь-ледь піднялися.
І опустилися.
І знову піднялися.
Він вдихнув.
Коротко, судомно, з хрипом — так, як вдихає людина, що довго була під водою. Закашлявся. Його тіло вигнулося, руки смикнулися, пальці вчепилися в мокру підлогу.
— Лукаше! — Ніка схопила його за плечі. — Лукаше, я тут. Дихай. Дихай!
Він дихав. Уривчасто, жадібно, кашляючи, — але дихав.
І з його рота в холодне повітря зали вихопилася пара.
Біла. Тонка. Ледь помітна.
Ніка дивилася на неї й не могла відвести очей. Та сама пара, якої не було тієї першої ночі в галереї, коли вона зрозуміла, що він не дихає. Яку вона шукала на морозі біля брами, біля флігеля, у засніженому саду.
Ось вона. Біла хмаринка, що танула в повітрі над його губами.
Остап із іншого боку тихо, хрипко засміявся. Баба Параска за їхніми спинами перехрестилася — тричі, повільно, — і щось прошепотіла. Ніка не розчула що. Може, молитву. Може, «ото ж».
Лукаш розплющив очі.
Сірі.
Світлі, ясні, як вода в гірській річці. З темним обідком довкола райдужки — тонким, таким, як на фресках, таким, як у Ганниному альбомі. Жодної чорноти. Жодного голоду.
Людські очі.
Він подивився на Ніку. Довго. Наче не впізнавав. Наче бачив уперше.
— Ніко, — прошепотів він. Голос був хрипкий, слабкий, чужий — і водночас його. — Мені… холодно.
Ніка засміялася й заплакала одночасно.
— Тобі холодно, — повторила вона. — Тобі холодно, Лукаше. Тобі холодно!
Вона зірвала з себе светр і накрила його. Остап — свою куртку. Лукаш тремтів — дрібно, безупинно, як тремтить людина, що замерзла. Його зуби цокотіли. Він дивився на свої руки — бліді, але вже не сірі, з рожевими нігтями — і на білу пару, що злітала з його губ при кожному видиху, — і на його обличчі був такий подив, наче він бачив чудо.
Мабуть, так і було.
Світло з'явилося зненацька.
Тонкий золотий промінь — перший промінь сонця над горами — прорізався крізь розбите вікно зали. Ліг на підлогу. Косою смугою, як тоді, у галереї, коли він уперше відступив від світла, а на його шкірі проступили червоні плями.
Смуга повільно, неухильно повзла по мокрій підлозі. До них.
Ніка рвонулася — закрити його собою, накинути ковдру, тягти в тінь, як тієї ночі біля брами.
Лукаш зупинив її. Здоровою рукою — ні, обома руками тепер, обома здоровими руками — він ледь чутно стиснув її зап'ястя.
— Не треба, — прошепотів він.
— Лукаше, а якщо…
— Не треба, Ніко. — Він дивився на смугу світла, що наближалася. — Сто вісімдесят років я ховався від нього. — Пауза. — Дай мені подивитися.
Ніка завмерла. Остап поруч затамував подих.
Промінь дістався його руки.
Ляг на бліду шкіру, на тонкі пальці, на рожеві нігті. Золотий, теплий, зимовий.
Нічого не сталося.
Не задиміло. Не обпекло. Не почервоніло.
Лукаш дивився на свою руку, освітлену сонцем, і не рухався. Ніка бачила, як він повільно, дуже повільно перевернув долоню догори. Як розтиснув пальці. Як промінь ліг на них — і лишився там, теплий, золотий.
Він заплакав.
Беззвучно. Не ховаючи обличчя. Сльози текли по його щоках — не темні, не червонуваті, як тоді, в кімнаті без вікон, коли Ніка читала йому Ганнин щоденник. Прозорі. Звичайні. Людські.
Промінь поповз далі. По його рукаву. По плечу. По шиї. По обличчю.
Лукаш заплющив очі, підставив обличчя сонцю — і всміхнувся.
Так, як на сторінці Ганниного альбому. Широко. З ямочкою на щоці.
Уперше за сто вісімдесят років.
Він був слабкий, як новонароджене кошеня.
Перші три дні він майже не вставав. Спав — справжнім, людським сном, із сопінням і ворушінням уві сні, — у кімнаті Зосі, під рожевим балдахіном, біля вікна, крізь яке лилося сонце. Ніка не відходила від нього. Остап приносив дрова, воду й новини з села: туман зник, вода в криницях знову прозора, вовки пішли в Чорногору.
Баба Параска приходила щоранку, мацала Лукашеві пульс сухими пальцями, слухала, як він дихає, і йшла, бурмочучи щось про «пана, що вже не пан, а дитина».
На четвертий день він уперше поїв.
Ніка спекла курку. Ту саму, з часником і картоплею. Вона знову пересолила її — руки тремтіли, сіль висипалася з банки, — і знову підгоріла з одного боку.
Лукаш з'їв половину. Повільно, обережно, наче вчився. Потім поклав виделку, подивився на Ніку — і сказав серйозно:
— Це найкраща курка в моєму житті.
Ніка розсміялася так, що впустила тарілку.
За тиждень він уже ходив кімнатою. За два — спускався сходами, тримаючись за поручні. Задихався. Мерз. Чхав від пилу в бібліотеці. Обпік пальці, підкидаючи поліно в камін, — і довго дивився на червоний слід, наче то була найдорожча річ на світі.
— Болить, — сказав він тоді Ніці. Здивовано. З усмішкою. — Ніко, болить по-справжньому.
Святвечір вони зустріли в малій їдальні.
Спершу вчотирьох. Ніка, Лукаш, Остап і баба Параска. А потім, коли надворі засвітилася перша зірка, у двері постукали, і на порозі стала жінка в теплій хустці, з кошиком у руках, — Остапова мати. Маленька, кругленька, з добрими зморшками біля очей. Вона подивилася на Лукаша — довго, уважно — і перехрестилася. А потім поставила на стіл кутю.
Лукаш підвівся й уклонився їй. Низько. По-старому.
Вона похитала головою й, нічого не сказавши, сіла за стіл.
Баба Параска принесла узвар. Остап — пиріжки з квасолею. Ніка зварила борщ із вушками — за маминим рецептом, із зошита, який пам'ятала напам'ять. Лукаш запалив свічки. Не синюваті, не тьмяні — звичайні, золоті, теплі.