Ніка відвернулася від неї.
Це було найважче, що вона робила в житті. Важче, ніж закрити оксамит перед маминим голосом. Важче, ніж сказати Лукашеві «кохаю». Відвернутися від власного обличчя з чорними очима, що стояло внизу, в колі згаслих свічок, і всміхалося її усмішкою.
Але вона відвернулася. До білого вологого тиньку.
І поклала перший мазок.
Вохра. Широка смуга по низу — сніг на Чорному яру в місячному світлі, не білий, а жовтуватий, як буває в тумані. Пензель ішов легко. Тиньк вбирав фарбу жадібно, наче спраглий.
— Що ти робиш, Ніко? — спитав знизу її власний голос. Лагідно, з цікавістю. — Пейзаж? Зараз? Яка ти дивна.
Ніка не відповіла. Умбра. Темні стовбури ялиць обабіч — швидкими вертикальними мазками, як вчили на пленері. Зелена земля — гілки.
— Подивися на мене, сонечко.
Мамин голос.
Ніка здригнулася. Пензель на мить зупинився.
— Подивися на мене, Нікусю. Хоч раз. Я ж тут. Я вийшла. Я стою внизу, бачиш? Просто обернися.
— Не обертайся! — гаркнула баба Параска.
Ніка стиснула зуби. Продовжила.
Постать на снігу. Хлопець. Двадцяти восьми років. У темному сурдуті, без шапки, з темним волоссям, що розсипалося по снігу. Лежить навзнак, розкинувши руки. Обличчя — бліде, розгублене, юне. Ніка писала його з пам'яті — з ескізів Ганни, з фресок у залі, з тих ночей, коли він спав у кріслі біля каміна. Але не таким, як на Ганниних малюнках, — не гарним, не мрійливим. Таким, яким він був тієї ночі. Наляканим. Гордим. Дурним.
Людиною, що помилилася.
— Нікусю, мені холодно, — плакала мама. — Мені так холодно, сонечко. Чому ти не обертаєшся? Я ж тобі листівку принесла. Я її домалювала, бачиш? Усі три незабудки.
Ніка відчула, як щось гаряче покотилося по щоці. Не витерла. Писала далі.
А над хлопцем на снігу — порожнеча.
Вона довго не знала, як її намалювати. Пів ночі просиділа над альбомом, пробуючи. Тінь? Туман? Хмара? Усе це були форми — а в нього не було форми. Усе це були кольори — а в нього не було кольору.
Зрештою вона зрозуміла.
Ніка взяла найширший пензель, змочила в чистій воді — без фарби — і провела ним по тиньку над хлопцем. Широко. Овалом. Висотою в людський зріст.
Не намалювала нічого. Просто лишила тиньк білим. Голим. Вологим. Порожнім. Обвела цю порожнечу ледь помітною сірою лінією — не контуром, а натяком на контур, як обводять діру в старому розписі, щоб позначити втрату.
Діра. Нічого. Відсутність.
Порожня пляма людської форми над юнаком на снігу.
Знизу хтось зашипів.
Не мамин голос. Не її. Чужий — сухий, шелесткий, як листя, яке жене вітер.
— Що це? — спитав він. — Що ти там малюєш?
Ніка не відповіла. Змочила пензель у червоній вохрі.
Праворуч від Чорного яру — кімната. Ліжко з балдахіном. Дівчинка на подушках, худенька, з косою, з величезними очима. Зося. Кашляє. На хусточці в її руці — червона пляма.
Поруч — дівчина з торбою пензлів через плече. Сукня сіра, волосся у вузлі. Стоїть біля стіни, у руці — пензель, у другій — глиняна мисочка. З її зап'ястя на мисочку стікає червоне. Обличчя Ніка не дописала — лишила силуетом, легкими лініями. Не чужим обличчям. Не Ганниним. Просто — дівчина, що платить.
Далі — ліс. Дівчина на снігу. Сімнадцять років. Біла, як полотно. Марійка Гуцуляк.
Далі — поріг сільської хати. Бородатий чоловік в окулярах, з люлькою, що випала з кишені. Богдан.
Далі — Ніка вже не думала, просто писала, і рука йшла сама — маленькі постаті, одна за одною, в кутку, біля самого краю тиньку. Стара жінка з паличкою. Чоловік у робочій куртці. Жінка з пензлем у руці, у фартуху, із сивим волоссям. Бабуся. Дядько. Мама.
Усі вони стояли півколом. І дивилися на порожню пляму над Чорним яром.
Як на тому малюнку вугликом на останній сторінці бабусиного зошита.
— Перестань, — сказав шелесткий голос. І тепер у ньому було щось нове. Тривога. — Перестань, Ніко. Намалюй мене. Ти ж бачиш, яка я гарна. У мене твоє обличчя. Намалюй мене з твоїм обличчям, і я піду. Я обіцяю.
Ніка змочила пензель у білому.
Знизу закричали.
Ніка обернулася — не змогла не обернутися.
Постать із її обличчям стояла посеред зали, і її обличчя сповзало.
Не швидко. Повільно, як стікає фарба з мокрої стіни під дощем. Горбинка на носі розпливлася. Вигин брів поплив униз. Родимка над лівою бровою розтеклася темною цівкою. Ямочка на щоці зникла. Кольори на сукні бліднули — світла тканина ставала сірою, потім прозорою, крізь неї проступав туман.
Нитка перлів обірвалася. Перлини покотилися підлогою — і, не докотившись до стін, розтанули, як сніжинки.
— Що ти зробила? — Голос уже не був Нікиним. Він ламався, перескакував — то мамин, то Ганнин, то Остапового батька, то Зосин, дитячий, тоненький, — і жоден не тримався довше за мить. — Що ти намалювала, дурна? Поверни! Поверни мені обличчя!
— Я нічого в тебе не забирала, — тихо сказала Ніка. — Воно ніколи не було твоїм.
Постать рвонулася до риштування.
Остап став на шляху.
Він не замахнувся кілком. Просто став — широко розставивши ноги, у розстебнутій куртці, з перев'язаними руками, — між нею й стіною.
Постать зупинилася за крок від нього. Те, що лишилося від обличчя, — розмита пляма з двома чорними, мокрими очима, — схилилося до нього.
— Остапчику, — сказав голос його батька. — Синку. Відійди.
Остап здригнувся.
Ніка бачила, як у нього підкосилися коліна. Як його погляд затуманився — так само, як того ранку, коли він стояв на драбині з кілком у руці. Як він ледь помітно хитнувся вперед — до голосу, до чорних очей.
— Синку, — повторив голос. Ласкаво. Втомлено. — Я так соромився. Я хотів тобі пояснити. Я тут, синку. Ходи до мене.
Остап ступив крок. Один.
А потім зупинився.
— Ні, — сказав він. Хрипко. Крізь зуби. — Мій батько вбив людину на нашому порозі. Щоб мене врятувати. І мовчав до смерті. — Остап підняв голову. — Він не кликав мене. Ніколи. Він тільки стояв між мною й дверима.