Господар туману

Розділ 31. Останній день

О десятій ранку Ніка стояла перед східною стіною з відром вапна в руках.

Вона не спала. Не могла. Пів ночі малювала в альбомі Ганни — ескіз за ескізом, сторінку за сторінкою, — доки не з'явилося те, що треба. А тоді спустилася до зали й довго стояла перед стіною, рахуючи.

Місце було тільки одне.

Ліва частина печаті — там, де Остап під чарами збив знаки й Ганнину руку до ліктя. Голий камінь. Метр завширшки, два заввишки. Поряд із Ганною. Поряд із тріщиною, що тяглася вгору, до її повіки.

Ніка не хотіла малювати там. Нікому б не побажала працювати за пів метра від ока, яке дивиться на тебе з щілини в повіці. Але інакше не виходило. Бабусин зошит казав: правда мусить стояти поруч із брехнею. На тій самій стіні. Щоб він бачив обидві.

Тож вона малюватиме там.

Вапна в садибі не було — тільки старе, затверділе, у мішку в льоху. Остап розбив його молотком, розтер, залив водою в старій діжці з-під капусти. Ніка вимішувала, доки вапно не стало густим, білим, як сметана. Додала дрібного річкового піску, який Остап знайшов у тому самому льоху, мабуть, ще з тих часів, коли Ганна тинькувала стіни.

Баба Параска стояла біля стіни зі свіжим пучком полину — останнім, який лишився в її торбі, — і не зводила очей з Ганниного обличчя.

Око в щілині не ворушилося. Удень воно спало. Але кожні кілька хвилин баба Параска підносила тліючий пучок ближче до тріщини й щось бурмотіла, і Ніці здавалося, що тоді в щілині щось ледь-ледь здригалося. Наче уві сні.

— Він бачить, — тихо сказала стара. — Не прокидається, але бачить. Крізь сон.

— Хай бачить, — сказала Ніка.

Вона працювала швидко. Швидше, ніж будь-коли. Спершу змочила голий камінь водою. Потім наклала грубий шар — арічіо, як вчили на першому курсі за Ченніні, — і розрівняла кельмою. Потім чекала, поки він трохи схопиться, і не могла сидіти на місці: ходила залою туди-сюди, вимішувала фарби на старій палітрі, перебирала пензлі.

Свої, з валізи. І мамині, зі скриньки. Усі, крім одного — того, з вирізаними літерами «О. Я.», що лежав у нагрудній кишені.

Про нього вона ще не вирішила.

Фарби вона розтерла на воді — так, як розтирала колись на практиці в Софії Київській, на клаптику тиньку для студентських спроб. Земляні. Мінеральні. Ті самі, що в усій залі. Жовта вохра. Червона. Зелена земля. Умбра. Чорна — з виноградної лози. Біле — з того самого вапна.

Жодної краплі крові.

Не кров'ю. Правдою.

О третій вона наклала останній шар — тонкий, гладкий, білий, як свіжий сніг. Інтонако. Той, по якому пишуть. Той, що має лишатися вологим, поки по ньому йде пензель, — бо тільки тоді фарба вбирається в тиньк і тримається століттями.

Звичайно на справжнє фреско накладають тільки стільки інтонако, скільки можна розписати за день, — «джорнату», денну порцію. Ніка наклала все одразу. Метр на два. І вкрила вологими простирадлами, щоб не висохло до ночі.

Це було божевілля. Будь-який викладач поставив би їй незадовільно. Тиньк міг висохнути нерівно, фарба могла не взятися, усе могло обсипатися за рік.

Але їй не потрібно було, щоб воно трималося століттями.

Їй потрібна була одна ніч.

Коли вона нарешті злізла з риштування, руки в неї тремтіли від утоми, а спина нила так, що хотілося лягти просто на замерзлу підлогу.

Остап простягнув їй кухоль гарячого чаю з чебрецем.

— Тримай, — сказав він. — Пий.

Ніка взяла. Випила. Сіла на нижню перекладину риштування.

Остап сів поруч. Довго мовчав, дивлячись на вкриту простирадлами стіну.

— Я стоятиму з бабою Параскою, — сказав він нарешті. — Біля тебе. Скільки буде треба. — Пауза. — Він кинеться на тебе, Ніко. Вона так написала. Усім, що має. І мною теж, мабуть.

— Остапе…

— Якщо я знову… — Він стиснув перев'язані кулаки. — Якщо він знову візьме мене — баба Параска знає, що робити. Я з нею домовився. — Він подивився на неї. — А ти малюй. Хай би що. Хай би хто кликав. Навіть я.

Ніка дивилася на нього довго. На впертий профіль. На обвітрені щоки. На руки в закривавлених бинтах.

— Дякую, — сказала вона тихо.

— Нема за що. — Остап знизав плечима. І раптом криво всміхнувся. — Мій рід сто вісімдесят років стереже цю стіну. Хоч раз постережемо з користю.

Він підвівся. Постояв. А тоді, не дивлячись на неї, додав:

— І скажи йому, Ніко. Те, що не сказала. Поки є час.

Ніка не спитала, звідки він знає. Він завжди все чув.

Вона чекала його в кімнаті без вікон.

Сиділа на підлозі біля вузького ліжка, з однією свічкою, і дивилася на його обличчя. Сіре. Нерухоме. Потріскане. Опік на руці так і не загоївся — червоний, з чорними краями, від кісточок до ліктя.

За стінами, вона відчула це тілом, сіло сонце.

Він розплющив очі.

Повільно. Наче кожна вія важила кілограм. Сірі райдужки — і чорнота, що розповзлася по них уже майже до краю. Лишився тільки тонкий світлий обідок біля самої зіниці.

Він побачив її — і куточок губ ледь помітно сіпнувся.

— Ти не спала, — прошепотів він. Ледь чутно.

— Я тинькувала стіну.

— Я знаю. Я чув, як ти лаялася на вапно.

Ніка засміялася. Тихо, крізь сльози.

Він спробував підвестися — і не зміг. Рука, на яку він сперся, затремтіла й підігнулася. Ніка підхопила його за плечі. Допомогла сісти, прихилила спиною до кам'яної стіни.

Він був такий легкий. Легший, ніж учора. Легший, ніж будь-коли. Наче з нього щось витікало — не кров, а сама суть, сама вага, сам він.

— Ще одна ніч, — сказав Лукаш. — Я протримаюся. Обіцяю.

Ніка кивнула. Говорити вона не могла.

Вони сиділи мовчки. Свічка потріскувала. Над вузьким ліжком висіла засушена Зосина незабудка.

А потім Ніка сказала:

— Тієї ночі, коли ти сказав, що кохаєш мене. Я не відповіла.

Лукаш повернув голову. Подивився на неї.

— Я пам'ятаю, — сказав він. — Ти не мусиш.

— Мушу. — Вона взяла його здорову руку у свої. Холодну. Легку. Як суха гілка. — Бо я не знаю, що буде цієї ночі. Не знаю, чи ти… — Вона затнулася. — Чи ти будеш завтра. І якщо тебе не буде — я не хочу, щоб ти пішов, так і не почувши.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше