Тиньк піддався легше, ніж вона чекала.
Ніка вела скальпелем по контуру — довкола стільця, на якому спав Антось, довкола його ніг і дерев'яного коня. Лезо входило в тиньк, як у сухий хліб. Під фарбою, під тонким шаром вапна, відчувалося щось інше — пухке, крихке, наче глина, змішана з соломою. Не так тинькують стіни. Так закладають отвір, коли поспішають.
За її спиною, у глибині зали, щось відбувалося.
Ніка не оберталася. Не могла. Знала: якщо обернеться — побачить і не зможе працювати. Тому тільки чула.
Зітхання — довге, задоволене, — коли туман вийшов із тріщини. Тихий шелест — наче сукня ковзає по кам'яній підлозі. Ганнин голос — лагідний, із м'якими коломийськими «л»:
— Ти ледве стоїш, коханий. Пусти мене. Сядь. Відпочинь.
І його голос. Хрипкий. Тихий.
— Ні.
Потім — холод. Такий, що в Ніки заніміли пальці, і скальпель мало не випав. Вона стиснула його сильніше. Вела далі.
Потім — гіркий дим полину. Баба Параска щось бурмотіла — швидко, нерозбірливо, тим самим нараспів, яким розповідала легенду. Остапів голос: «Отче наш, що єси на небесах…»
Ніка вирізала прямокутник. Тридцять на сорок сантиметрів. Підчепила край кінчиком скальпеля — і вирізаний шматок тиньку, разом із Антосем, стільцем, дерев'яним конем і літерою «Г» на паркеті, відвалився й упав їй на коліна.
Під ним була ніша.
Невелика, викладена старою цеглою. Порожня — майже. На дні лежало щось загорнуте в полотно, вощене, пожовкле, перев'язане тією самою вицвілою блакитною стрічкою, що й альбом під табличкою.
Ніка обережно витягла пакунок. Він був важчий за альбом. Товстіший. І пах — пах полином.
— Знайшла! — крикнула вона, не обертаючись. — Лукаше, я знайшла!
За спиною стало тихо.
А потім Ганнин голос — уже не лагідний, а різкий, високий, як скрегіт:
— Що там? Що вона знайшла?
Ніка обернулася.
Посеред зали стояла біла постать — висока, без обличчя, у сукні з туману. А перед нею, за крок, — Лукаш. Сірий, хиткий, з обпеченою рукою, притиснутою до грудей. Іній укривав його з голови до ніг. Але він стояв.
Постать дивилася — якщо можна дивитися без очей — повз нього. На Ніку. На пакунок у її руках.
— Що вона знайшла, Лукашику? — повторила вона. — Що ця дурна Ганна сховала від мене?
Лукаш не відповів. Тільки ступив крок убік. Між нею й Нікою.
Постать ступила за ним.
— Читай, Ніко, — сказав він, не обертаючись. — Швидко.
Ніка розв'язала стрічку тремтячими пальцями.
Усередині були два зошити.
Один — тонкий, у потрісканій шкіряній палітурці, з пожовклими сторінками, списаними дрібними незграбними літерами, — кирилицею, старою, з ятями й єрами, з вкрапленнями якихось знаків, як на одвірку хати баби Параски. Зошит бабці. Мольфарки з-під Коломиї.
Другий — товщий, у сірій полотняній обкладинці. Простий, як учнівський. На першій сторінці — знайомий почерк. Ганнин. З тими самими завитками, що на полях Ламартіна. Що на інеї Нікиного вікна.
Щоденник. Лютий 1847.
А під цим, другим чорнилом — нерівно, поспішно, як на обкладинці альбому:
Для тієї, що знайде. Читай усе. Читай до кінця.
Вона читала, сидячи на підлозі біля розкритої ніші, при світлі однієї свічки, яку Остап, не підходячи, кинув їй через усю залу — і вона дивом упіймала її, не загасивши.
Почерк Ганни був дрібний, рівний, з нахилом. Чорнило вицвіло до коричневого. Подекуди сторінки були заплямовані — то вологою, то чимось темнішим.
14 лютого 1847.
Повернулася від бабусі. Дев'ять днів у дорозі, ноги в кров. Бабуся не хотіла вчити. Казала, що я дурна, що віддаю себе за пана, який мене не вартий. А потім подивилася мені в очі довго-довго — і дала зошит. Сказала: «Переписувала його сорок років. Від своєї бабусі. Там є все про того, що в тумані. Читай. І пам'ятай, що за кожне слово платять».
Л. не знає, де я була. Сказала — у тітки в Коломиї. Він не питав більше. Він тепер мало питає. Сидить у бібліотеці з книжкою, а очі в нього — не його. Чорні, як вода в Чорному яру.
Той, що в ньому, дивиться на мене його очима. Я знаю. Я відчуваю.
15 лютого.
Читаю бабусин зошит. Ночами, при свічці, щоб Л. не бачив.
Тепер я розумію, що він таке.
Він не має тіла. Не має обличчя. Не має імені — ті, хто його кличуть, дають йому імена, але жодне не його. Він не належить нашому світові. Він приходить із туману, з тієї щілини між днем і ніччю, де нічого немає. І він не може тут бути сам. Не може тримати себе.
Йому потрібна угода.
Бабуся пише: «Він як кліщ. Сам до тіла не пристане — тільки тоді, як його самі пустять. Тільки той, хто з ним торгувався, тримає його на цьому світі. Поки торг живий — живий і він тут. Розірви торг — і йому нема за що чіплятися. Його потягне назад, у туман, у щілину, звідки прийшов».
Розірвати торг.
Л. віддав йому ніч. Свою ніч. За Зосине життя. Ось на чому він тримається. Ось його кігті.
16 лютого.
Не можу.
Бабуся пише, що торг може розірвати тільки той, хто його уклав. Тільки Л. Він мусить сам, своїми вустами, вголос, перед ним — відмовитися від того, що отримав. Від ночі. Від того, що вона йому дала.
А він не може.
Бо той, що в ньому, — сидить у ньому. Говорить його вустами. Думає його головою. Коли я сьогодні спробувала натякнути — тільки натякнути, — Л. подивився на мене так, що в мене кров застигла. Не він дивився. Той.
Поки той, що в тумані, сидить у Л., — Л. не скаже жодного слова, якого той не дозволить.
Значить, спершу треба його вийняти. Відірвати від Л. Замкнути окремо.
А розірвати торг — потім. Коли Л. стане сам собою.
17 лютого.
Почала печать.
Бабуся пише, що він піде тільки в обличчя. Найкраще обличчя, яке він бачив. Яке він хоче. Я знаю, яке він хоче. Він дивиться на мене очима Л. кожного дня.