Господар туману

Розділ 29. Лукашів вибір

Вони перенесли його до кімнати без вікон, коли сонце зайшло за хмару.

Остап — під пахви, Ніка — за ноги, баба Параска — попереду, зі свічкою, відчиняючи двері. Сходами, коридорами, повз завішені дзеркала, у темряві західного крила. Поклали на вузьке ліжко під сірою ковдрою.

Лукаш не прийшов до тями. Лежав нерухомо, з заплющеними очима, сірий, як попіл. Тільки ліва рука, обпечена від кісточок до ліктя, ще ледь помітно диміла.

Баба Параска довго дивилася на опік. Потім похитала головою.

— Я людей лікую, — сказала вона. — Худобу. Дітей від переляку. А таких… — Вона не доказала. — Таких не лікують, дитино. Таких або сонце бере, або ніч відпускає.

— Він загоюється, — сказала Ніка. — Завжди загоювався. Подряпина на щоці зникла за ніч. Рука після удару в стіну — теж.

— Тоді він був ситий, — тихо сказала стара. — А тепер — ні.

Вона пішла. Остап постояв на порозі, подивився на Лукаша, на Ніку біля ліжка — і теж пішов, не сказавши ні слова.

Ніка лишилася.

Вона сиділа на підлозі біля вузького ліжка, при одній-єдиній свічці, і дивилася на нього. Лукаш не рухався. Не дихав. Опік на руці перестав диміти, але не загоювався — червоний, потрісканий, з чорними краями, як шкірка на перепеченому хлібі.

Ніка намочила полотняну стрічку в холодній воді й обережно, дуже обережно, поклала йому на руку. Він не здригнувся.

Вона пам'ятала, як він робив це для неї. Сніг на її долоні, пригорща за пригорщею, після того, як вузлик Параски обпік її біля завіси. Його холодні пальці. Його схилена голова.

Тепер вона робила це для нього. Тільки снігу в кімнаті без вікон не було — лише вода з глечика, ледь холодна.

Вона міняла стрічки до полудня. Потім до вечора. Розповідала йому — тихо, пошепки, не знаючи, чи чує, — про все підряд. Про маму. Про Покровську церкву й ангела, що обсипався. Про київські сльотаві осені. Про те, як у дитинстві вона мріяла стати ветеринаркою. Про те, як уперше побачила його в галереї — у місячному світлі, у старому пальті, з її прожектором у руці.

— Я тоді подумала, що ти найнестерпніший чоловік на світі, — прошепотіла вона. — Холодний. Зарозумілий. Як з якогось роману Остін.

Лукаш не відповів.

— А потім ти приніс мені курку, — сказала Ніка. — І я пересолила її так, що її неможливо було їсти. А ти дивився, як я їм, і мовчав. — Голос зірвався. — Ти нікому не розповідай. Що я так погано готую.

Свічка на столі тихо потріскувала.

Над вузьким ліжком висіла засушена Зосина незабудка й дивилася на них сто вісімдесят років.

Він розплющив очі, коли за стінами, Ніка відчула це тілом, сіло сонце.

Не поворухнувся. Просто лежав і дивився на неї. Сірі очі з чорною облямівкою — вона розповзлася вже майже до половини райдужки.

— Ти не спала, — сказав він. Голос був як шелест сухого листя.

— Ні.

— Ти говорила зі мною.

— Ти чув?

— Кожне слово, — тихо сказав Лукаш. Куточок його потрісканих губ ледь помітно сіпнувся. — Я нікому не розповім про курку.

Ніка засміялася — і сміх перейшов у схлип. Вона притиснулася чолом до краю ліжка, до його здорової руки.

Він повільно, з зусиллям, підняв цю руку й торкнувся її волосся.

— Ніко, — сказав він. — Послухай мене. Будь ласка. Не перебивай.

Вона підвела голову.

Лукаш дивився на неї — і в його погляді було щось таке, від чого вона похолола. Спокій. Рішучість. Те саме, що вона бачила в його очах того вечора в бібліотеці, перед тим як він розповів про Ганну.

— Сьогодні вночі вона піде далі, — сказав він. — Ти чула. І я не втримаю її біля брами. Не сьогодні. Я ледве підведуся.

— Лукаше…

— Не перебивай. — Він стиснув її пальці. Слабко, але стиснув. — Я думав про це весь день. Поки ти міняла стрічки. Поки розповідала про Остін. — Пауза. — Вона сиділа в мені колись. Два місяці. Вона знає мене. Я — її дім. Найкращий, який вона мала за всі свої віки.

Ніка не дихала.

— Якщо я покличу її, — продовжив Лукаш, — вона прийде. Вона не встоїть. Не зможе. Вона ввійде в мене знову — як тоді, на Чорному яру. І тоді вона не піде до села, Ніко. Вона буде в мені. Зайнята мною.

— А потім?

— А потім ви троє підете. Ти, Остап, Параска. Через браму, униз, до села. Туман зникне — їй буде не до туману. Ви дійдете до Ворохти. Сядете в потяг. — Він помовчав. — А я вийду на світанку в сад. І дочекаюся сонця.

Ніка дивилася на нього й не могла вимовити ні слова.

— Сонце спалить мене, — тихо сказав Лукаш. — Разом із нею. Сто вісімдесят років тому я продав їй свою ніч. Тепер я віддам їй свій день. Хай подавиться.

— Ні, — прошепотіла Ніка.

— Ніко…

— НІ. — Вона схопилася на ноги. Свічка на столі затріпотіла. — Ні, Лукаше! Ти чуєш себе? Ти хочеш упустити її в себе й згоріти на сонці? Ти справді думаєш, що я сяду в потяг і поїду, поки ти тут…

Вона не доказала. Затулила обличчя долонями.

— Це єдиний спосіб, — тихо сказав він. — Щоб ти жила.

— Не єдиний.

— Інший — твоя кров. Твоє життя. Як у Ганни. — Голос його став твердим. — Цього не буде. Ніколи. Я один раз уже дозволив жінці з твоїм обличчям померти за мене. Більше — ні.

Ніка опустила руки.

— А баба Параска? — спитала вона. — Ти спитав її? Чи він загине на сонці разом із тобою?

Лукаш замовк.

— Я спитала, — продовжила Ніка. Голос тремтів, але вона не дала йому зірватися. — Сьогодні вдень. Поки ти лежав тут. Вона сказала: сонце спалить тебе, а він вийде з попелу. Як дим із вогнища. Він старший за гори, Лукаше. Його не спалиш. — Вона ковтнула. — А печать однаково тримається на моїй крові. Не на твоїй. Якщо ти згориш — нічого не зміниться. Тільки тебе не стане.

Він дивився на неї довго. Ніка бачила, як він зважує її слова. Як шукає в них ваду, щілину, бодай якусь надію. І не знаходить.

— Тоді я триматиму її біля брами, — сказав він. — Скільки зможу.

— Ти не встанеш.

— Встану.

— Лукаше. — Вона знову опустилася на коліна біля ліжка. Взяла його обличчя в долоні. Холодне, сухе, потріскане. — Ти пам'ятаєш, що сказав мені тієї ночі? Перед тим як вона запропонувала угоду? Що Ганна вирішила за тебе. Що вона все вирішила без тебе — що платитиме вона, і її діти, і онуки. І ти сказав, що не повториш її помилки. Що не вирішуватимеш за мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше