Господар туману

Розділ 28. Облога

На третій день вовки перестали ховатися.

Перші дві ночі вони стояли за огорожею — жовті вогники в тумані, що згасали на світанку. А на третій ранок, коли Ніка визирнула у вікно кімнати Зосі, вони були в саду.

Сиділи на снігу між ялицями. Десять. Дванадцять. Сірі, худі, з сивиною на мордах. Не рухалися. Не вили. Просто сиділи й дивилися на вікна садиби. Удень, при сонці.

Ніка відійшла від вікна й не підходила до нього до вечора.

Сад змінився. Сніг у ньому став не білим — блакитнуватим, крижаним, укритим блискучою кіркою, що не танула навіть опівдні. На ялицях сиділи птахи — десятки замерзлих птахів, білих від інею, з розкритими крилами. Ніхто їх не знімав. Ніхто не наважувався вийти.

Янгол на снігу, якого Ніка колись намалювала, зник. Від нього лишилася тільки неглибока западина, укрита льодом.

І дзеркала.

Першого ранку Ніка помітила це в кімнаті Зосі. Вона стояла перед дзеркалом у рамі з трояндами, заплітаючи волосся, — і побачила позаду себе, у відображенні, біля ліжка, білу постать. Високу. У довгій сукні. Без обличчя.

Ніка різко обернулася. Біля ліжка нікого не було.

У дзеркалі — була.

Постать стояла нерухомо, трохи схиливши голову набік. Наче дивилася. Наче чекала.

Ніка завісила дзеркало ковдрою. Того ж дня Остап позавішував усі дзеркала в садибі — у вестибюлі, у малій їдальні, у бібліотеці, у коридорах. Простирадлами, рушниками, старими шторами. Як у домі, де хтось помер.

Не допомогло.

Постать з'являлася в шибках, коли надворі темніло й вікна перетворювалися на чорні дзеркала. У воді в склянці. У мідних боках казанка на печі. Одного разу — в екрані Остапового телефона, розрядженого, чорного, що лежав на столі. Ніка глянула на нього мимохідь — і побачила за своїм відображенням біле обличчя без рис.

Вона перестала дивитися на блискучі речі.

Баба Параска не спала.

Вона сиділа в малій їдальні біля каміна й в'язала вузлики — один за одним, із полотна, з трав, які принесла в торбі, з ниток, які видирала з якоїсь старої вишитої сорочки. Бурмотіла над кожним. Пальці в неї тремтіли, обличчя з кожним днем ставало сірішим.

Вузлики горіли. Ніка носила один на шиї — він згоряв до вечора. Остап носив інший — він згоряв до обіду. Баба Параска в'язала нові.

— Надовго не вистачить, — сказала вона на четвертий день, коли Ніка принесла їй чаю. Без жодної інтонації. — Трави кінчаються. Сили теж.

— Ми можемо щось зробити?

Стара подивилася на неї довгим поглядом.

— Ти знаєш, що можеш зробити, дитино.

Ніка не відповіла.

Удень, поки Лукаш спав у кімнаті без вікон, вона шукала.

Бібліотека. Полиці від підлоги до стелі. Тисячі книжок латиною, французькою, польською, німецькою. Ніка не знала, що шукає. Щось про печаті. Про туман. Про Чорний яр. Про угоди з тим, хто не має обличчя.

Баба Параска сказала, що Ганна повернулася від бабці з торбою трав, глиняними мисочками й «старим зошитом, переписаним бабциною рукою». Лукаш це теж згадував.

Де той зошит?

Ніка перегорнула кожну сторінку альбому Ганни. Двічі. Тричі. Схеми, знаки, жіноча постать на стіні, розкреслена на квадрати. Рядок під нею. Автопортрет із заплющеними очима. Три рядки на останній сторінці.

Жодного натяку на зошит.

Вона перевірила тайник під порожньою рамою в галереї. Порожньо — тільки червоний оксамит. Перевірила кімнату Зосі, кожну шухляду, кожну скриньку. Кімнату Лукаша без вікон, поки він лежав нерухомо на вузькому ліжку, — обережно, навшпиньки, не торкаючись його. Скриню. Стос книжок. Нічого.

Лукаш теж шукав. Ніка знала: щоночі, коли він ішов до брами, на столі в бібліотеці лишалися розгорнуті книжки, яких увечері там не було. Латинські трактати. Старі гуцульські замовляння, переписані чиїмось кострубатим почерком. Польська книжка про карпатські легенди. Він читав удень? Чи встигав між заходом сонця й брамою?

На п'ятий день Ніка знайшла на столі в бібліотеці аркуш. Його почерком. Гострим, похилим, тільки тепер — нерівним, наче рука тремтіла.

Список. Двадцять три пункти. Двадцять два з них — закреслені.

Останній, незакреслений, був: «Зошит бабці Г. — де?»

Ніка довго дивилася на цей рядок.

Навіть він не знав.

Тієї ночі Ніка вийшла до брами.

Остап не пускав. Стояв у дверях вестибюля, загороджуючи прохід, з кілком у перев'язаній руці.

— Вовки, — сказав він. — Вони в саду, Ніко. Удень сиділи, а вночі…

— Вночі вони дивляться на неї, — сказала Ніка. — Не на мене. Пусти, Остапе.

— Ні.

— Остапе. — Вона подивилася йому в очі. — Він стоїть там уже п'яту ніч. Сам. Без сна, без їжі, без нічого. Я бачила його вранці — коли він повертався до своєї кімнати. Він ледве йшов. — Голос зірвався. — Пусти мене до нього. Будь ласка.

Остап довго мовчав. Потім відступив убік.

— Я піду з тобою, — сказав він. — До ґанку. Далі — не піду. Але буду там.

Сад уночі був не таким, як удень.

Місяць висів над горами повний, яскравий, і крижаний сніг під ним сяяв блакитним, мертвим світлом. Замерзлі птахи на ялицях блищали, як скляні іграшки. Вовки сиділи між деревами — не дивлячись на Ніку, не повертаючи голів, — і їхні жовті очі були звернені в один бік.

До брами.

Ніка йшла повз них, не дихаючи. Вузлик на шиї пік так, що в неї сльозилися очі.

А біля брами стояли двоє.

Постать із туману — біла, висока, без обличчя, у довгій сукні — посеред саду, за кілька кроків від кованих завитків. Нерухома. Вона не наближалася й не відступала. Просто стояла. Дивилася — якщо можна дивитися без очей.

І він.

Спиною до брами. Обличчям до неї. У білій сорочці, яка вже давно не була білою — сірою від інею, задубілою, з крижаними бурульками на рукавах. Руки опущені вздовж тіла, пальці стиснуті в кулаки. Волосся білим-біле від морозу.

Ніка зупинилася за кілька кроків.

Лукаш не обернувся. Але вона знала, що він відчув її.

— Іди додому, Ніко, — сказав він. Голос був хрипкий, тихий, ледь чутний. — Тут холодно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше