Вони вийшли за годину до світанку, коли небо над горами ще було чорним, тільки на сході ледь-ледь посіріло.
Лукаш провів їх до брами. Сам. Без свічки. Зупинився біля кованих завитків, за крок від межі, яку не міг переступити.
— Я буду біля стіни, — сказав він. — До останньої хвилини. Поки сонце не торкнеться гребеня. Він не зможе дивитися на мене й на вас одночасно. Принаймні сподіваюся.
Ніка подивилася на нього. На бліде обличчя в темряві, на білу сорочку, на руки, стиснуті в кулаки.
— А потім?
— Потім я піду в свою кімнату, — сказав він. — І він лишиться сам. — Пауза. — Поспішайте.
Вона підійшла ближче. Торкнулася його щоки кінчиками пальців. Холодна. Рідна.
— Я повернуся, — сказала вона.
— Я знаю, — відповів він. І, помовчавши: — Я чекатиму.
Остап стояв за кілька кроків, у темряві, з ясеновим кілком за поясом, і дивився в інший бік.
Туман чекав за третім поворотом. Як і казав Остап. Білий, густий, стіною поперек дороги — від схилу до урвища.
Вони ввійшли в нього, тримаючись за руки.
Світу не стало. Лише біле. Лише власні кроки по рипучому снігу. Лише Остапова рука — гаряча, міцна, трохи тремтяча в перев'язаній долоні.
Та цього разу туман був інший.
Ніка зрозуміла це не одразу. Спершу — запах. Не свіжий, гірський, хвойний, як буває в туманах. Солодкувато-гнилий, як від того полину, що згорів у її кишені після вечері. Як від стіни за оксамитом.
Потім — тиша. Не звичайна тиша засніженого лісу, коли чути, як сиплеться сніг із гілок. Мертва тиша. Наче хтось вимкнув звук.
А потім щось упало Ніці під ноги.
Вона спіткнулася, мало не впала. Подивилася вниз.
Синиця.
Маленька, жовтогруда, з чорною шапочкою на голові. Лежала на снігу, розкинувши крильця. Ніка присіла, торкнулася її пальцем.
Пташка була тверда, як камінь. Замерзла наскрізь — за одну мить, на льоту. На крильцях — тонка кірочка інею. Очі розплющені.
Щось упало поруч. Ще одна. І ще — снігур із червоними грудьми. Повзик. Знову синиця.
Вони падали з білої пелени над головою, як град. Тихо. Без жодного звуку. Одна за одною. Мертві, замерзлі, з розплющеними очима.
Остап стиснув Нікину руку так, що вона скрикнула.
— Іди, — прошепотів він. — Не зупиняйся. Іди, Ніко.
Вони пішли далі. Пташки падали довкола них — на сніг, на плечі, на капюшони. Ніка не дивилася. Ішла, втупившись під ноги, рахуючи кроки.
А тоді в тумані завили вовки.
Спершу один — далеко, протяжно, на високій ноті. Потім другий — ближче. Третій — зовсім поруч, ліворуч, за кількома ялицями, яких не було видно.
Остап зупинився. Витяг з-за пояса кілок.
— Ясен їх не злякає, — сказала Ніка.
— Знаю. — Він стиснув кілок перев'язаною рукою. — Але мені з ним спокійніше.
Виття стихло. Настала тиша — ще мертвіша, ніж до того. Ніка чула, як калатає її серце. Як Остап важко дихає поруч.
А потім у тумані засвітилися очі.
Жовті. Пара. Ще пара. Ще. Низько над землею, на рівні колін. Навколо них — праворуч, ліворуч, попереду, позаду. Шість пар. Вісім. Десять.
Вони не нападали. Просто стояли в тумані й дивилися. Терпляче. Як дивляться на здобич, яка нікуди не дінеться.
І десь за ними, у білій пелені, хтось мугикав колискову.
Остап повільно затягнув Ніку собі за спину.
— Коли кинуться, — тихо сказав він, не відводячи очей від жовтих вогників, — біжи назад. До брами. Не озирайся.
— Остапе…
— Біжи.
Найближча пара очей ступила вперед. З туману проступила сіра морда, вишкірені ікла, загривок, що здибився. Вовк. Великий, старий, із сивиною на щоках.
Він присів, готуючись до стрибка.
І тоді в тумані хтось різко, голосно, роздратовано сказав:
— А киш! Киш звідси, дурні! Кому кажу!
Вовк завмер.
Із білої пелени, прямо в коло жовтих очей, вийшла маленька скоцюрблена постать у чорному кептарі, обшитому червоною вовною. Спираючись на палицю. З полотняною торбою через плече. З пучком сухої трави в руці, який горів — повільно, без полум'я, тліючим вогником, і від нього йшов густий білий дим, що пахнув полином так сильно, що в Ніки сльози бризнули з очей.
Баба Параска махнула тліючим пучком перед мордою вовка. Той відсахнувся, заскавчав.
— Чого витріщився? — гримнула на нього стара. — Іди до своїх, у Чорногору! Тобі тут ніхто нічого не винен! Ну!
Вовк ще мить дивився на неї. Потім розвернувся й зник у тумані. За ним — інші. Жовті вогники згасали один за одним, як свічки на вітрі.
Колискова в тумані обірвалася.
Баба Параска обернулася до них. Подивилася на Остапа з кілком. На Ніку за його спиною. На мертвих пташок довкола.
— Ну? — сказала вона. — Довго мені вас іще чекати? Я ж іще вчора відчула, як там щось тріснуло. — Вона похитала головою. — Пішла вдосвіта, а туман мене тричі кругом водив. Ледве пробилася. Стара вже.
— Бабо Параско, — видихнула Ніка. — Як ви…
— Ногами, дитино, ногами. — Стара сунула Остапові в руки тліючий пучок. — Тримай. Дми на нього, щоб не згас. — Вона подивилася вгору, туди, де за туманом мала бути садиба. — Ходімо. Мені треба на ту стіну подивитися. Поки ще є на що.
Баба Параска стояла перед східною стіною довго.
Сонце вже піднялося над горами. Його бліде зимове світло лилося у високі вікна зали, але не гріло — іній на підлозі, на риштуванні, на фортепіано не танув. Свічки, які Ніка спробувала запалити, згасали, щойно вона відводила руку.
Стара не зважала на холод. Стояла, спершись на палицю, й дивилася на Ганну.
На обсипану до ліктя руку. На розбиті знаки довкола постаті. На тріщину, що тяглася від підлоги до самого обличчя. На щілину в лівій повіці, у якій — Ніка не могла себе змусити подивитися туди — блищало щось темне й вологе.
Око не ворушилося. Удень воно, здавалося, спало.
Але Ніка знала, що воно бачить.
— Ой, Ганнусю, — тихо сказала баба Параска. Не їм. Стіні. — Ой, дитино. Що ж вони з тобою зробили.
Вона простягнула суху руку й торкнулася тиньку поряд із тріщиною. Не самої тріщини — поруч, на палець від неї. Довго тримала долоню на холодній стіні, заплющивши очі, і ворушила губами. Молилася чи замовляла — Ніка не знала.