Горизонт Хуфу

Розділ 1. Вода в канавах

Плато Горизонту. 1-й місяць Перет, 12-й день, рік 4 Хуфу.

Воду носили ще в темряві.

Хенку чув її раніше, ніж бачив: важке хлюпання в глеках, гупання босих п’ят по щебеню, переклик хлопчаків, що збігали від каналу до плато й знову дерлися нагору. Пахла вона так, як пахне лише на початку Перет, холодним мулом, рогозом і трохи гнилизною, бо розлив уже скотився, а земля ще не забула про нього. Хенку сидів навпочіпки на краю розрізу, розмочував у пиві вчорашню скоринку й дивився, як у сірому світлі проступає сітка.

Так її називали всі: сітка. Торік писарі з бечівками та гномонами обвели на плато чотирикутник, у якому без труднощів вмістилося б усе його рідне село разом з городами й загонами. Чотириста сорок ліктів з кожного боку, і кожен каменяр на плато знав це число напам’ять, як знають власне ім’я. Тепер у цьому чотирикутнику скеля була розрізана вздовж і впоперек вузькими канавками завширшки з долоню, і в кожній стояла вода. Темні нитки на блідому камені. Коли розвиднілося, вони зблиснули, ніби хтось розкинув над плато велетенську рибальську снасть і забув її зняти.

Задум був простий, як усе, що працює. Вода не лукавить. Налий її в канавку, і вона ляже рівно, хоч розірвись. Біля кожної нитки вимірник ставив червону мітку на рівні дзеркала, а ланки вибирали камінь між канавками, доки скеля не опускалася до міток. Тоді канавки заглиблювали й наповнювали знову. Десятиденка за десятиденкою. Основа, яку не зрушать ні розлив, ні роки, ні гнів богів: так казав начальник робіт нісута, а з ним, відколи Хенку себе пам’ятав на цьому плато, ніхто не сперечався.

— Пиво прокисло? — Інті опустився поряд і поставив між ними глек із вузьким горлом. — Ти дивишся на нього, ніби воно тобі борг винне.

— Воно не прокисло. — Хенку допив і витер губи. — Це Нубет варила. Її пиво кисне тільки в чужих руках.

— Тоді чого в тебе обличчя, як у мертвого вужа?

Інті було двадцять два, і він належав до тих, хто тримає язик на довгому повідку. Довгорукий, швидкий, злий і на роботу, і на жарти, він бив долотом так, що камінь розколювався рівно, мов хліб по лінії надрізу. Хенку взяв його заступником торік і досі не пошкодував. Майже.

— Не виспався, — сказав Хенку.

Це була правда. Вчора по обіді старий Бебі підійшов до нього біля розподільного столу, де писар видавав хліб, і сказав тихо, щоб ніхто не чув: «Вип’ємо ввечері? Про Сяйво». І Хенку відповів: «Нема про що». Відповів швидко, не дивлячись, так, як відповідають, коли ще болить. Бебі кивнув повільно, як кивають старі, що знають, скільки разів їх уже не слухали, і пішов, ставлячи на ліву ногу менше ваги, ніж на праву.

Хенку відігнав цю думку, як відганяють муху від хліба.

Перша смуга сонця лягла на плато тоді, коли десятки вже стояли над канавками. Ра піднімався з-за східних пагорбів повільно, червоний від пилу, що вічно висів над долиною, і скеля під його променями ставала з сірої рожевою, з рожевої золотою. Хенку почекав, поки вимірник пройде вздовж його смуги й торкнеться тростиною кожної червоної мітки. Тоді присів, виплеснув на камінь краплю пива й прошепотів те, що шепотів щодня:

— Птаху, батьку ремісників, дай руці вірність, а оку правду.

Ніхто з десятки не посміхнувся. Навіть Інті, який нікого більше не шанував, на цю мить затихав.

Потім почався стукіт.

Камінь можна бити трьома способами, і Хенку знав їх змалечку. Мідним долотом, коли треба обережно: долото тримаєш майже ліниво, а дерев’яний молот лише повторює биття серця. Довбнею з чорного каменя, завбільшки з людську голову: тоді вся сила йде від плеча, а скеля скиглить, як собака, якому наступили на хвіст. І важелем, коли шар уже відколовся і лишається тільки зрушити його з місця. Сьогодні вони розбирали східну смугу, де вода трималася на тонкому шарі глини, і Хенку вибрав долото. Мідь тупилася швидко. Кожні сотню ударів її треба було міняти, і хлопчик-розносник уже кружляв між ланками з кошиком гострих долот, забираючи тупі й видаючи нові, а писар кожне заносив у свій перелік. Мідь рахували суворіше за хліб.

Десятку складали вісім каменярів і двоє носіїв. Найбільшого з них, Уахку, привезли з нижньої дельтової області ще в Ахет, на три місяці повинності. Він ще торік орав і сіяв, а тепер, широкоплечий, мовчазний, бив чорну довбню так рівно, що Хенку ставив його на найтвердіші смуги. Розмовляти Уахка не любив, але співав. Співали всі, бо без співу довбня збивається з ритму, а ритм береже від зламаного пальця.

Тягни не рви, бий не лупи, камінь як хліб: не роздавиш, не спечеш.

Ця пісня була старша за Хенку, і слова в ній щороку мінялися, а лад зоставався. На сусідніх смугах співали інше, на третій ще інше, і над плато стояв розлогий гул, схожий на гудіння вулика, збільшеного до розмірів міста.

Біля обіду воду пустили вдруге. Хенку пішов вздовж канавок, перевіряючи, чи тримають вони рівень, і саме на чотирнадцятій, у західній частині, почув крик Інті:

— Старший! Тут вона втікає!

Він побіг. Канавка справді втрачала воду: на дні, вузькій щілині, що раніше була заткана глиною, чорна волога швидко зникала в тріщині, яку скеля ховала під шаром пилу. Інті стояв на колінах, затуляючи дірку долонею, і вода сочилася крізь пальці.

— Глини! Мокрої, з половою!

Хлопчик-розносник притяг миску з вологою глиною, змішаною з січеною соломою, і Хенку сам утрамбував її у щілину, шматок за шматком, пальцями, подумки лічачи удари серця. Вода сповільнилась. Затихла. Знову стала рівною дзеркальною ниткою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше