Горинь. Тонка жила

Пролог

Соромно мені стало ще в черзі, задовго до помосту, і того сорому я досі не вмію до ладу пояснити. Соромитися ще не було чого: я стояла серед двох сотень таких самих двадцятирічних, у сукні, яку ми з Орисею та Златою вибирали три дні й через яку ледве не пересварилися, і мірило під куполом навіть не дивилося в мій бік. А долоні вже були мокрі, і я потай витирала їх об ту вистраждану сукню, сподіваючись, що з галереї цього не видно.

Велика зала Сонградської академії збудована так, щоб людина почувалася в ній маленькою, і з цим завданням вона справляється чудово. Стеля губиться десь у сутінках, від кам'яної підлоги тягне холодом навіть у серпні, а під куполом, на ланцюгах завтовшки з мою руку, висить мірило: латунна куля завбільшки з добру карету, з циферблатом на боці й стрілкою, що дрімає на нулі. Кажуть, його відлили ще за перших королів і що воно жодного разу не помилилося. Того ранку я ще не знала, як сильно мені захочеться, щоб воно бодай раз схибило.

Під мірилом, за довгим столом, сиділо троє екзаменаторів у сірих мантіях. Двоє молодших писали, не підводячи голів, і скрип їхніх пер було чути аж у черзі. Третій, старий, сухий, із сивою борідкою клинцем, не писав нічого. Він сидів, склавши руки на ціпку, і дивився на кожного, хто ставав у коло, з однаковою ввічливою нудьгою людини, яка бачить це вже сорок років поспіль.

Ярема йшов переді мною, бо народився на чверть години раніше й усе життя цим користувався.

Він не озирнувся. Він ніколи не озирається, коли знає, що на нього дивляться, а дивилися всі: син магістра Гориня, того самого. Став у коло, струснув кистями, як перед бійкою, і розкрив долоні.

Спершу це був просто вогонь, добрий, рудий, на півзросту. Потім стовп. А потім щось таке, від чого перші ряди черги позадкували, затуляючи обличчя рукавами: білий ревучий струмінь, рівний, наче його пустили з труби, і такий гарячий, що камінь під ним за хвилину почервонів. Реактивний факел. Батько вчив його цього все літо на полігоні за садом, а я сиділа на сходах ганку, гризла яблука й дивилася, як вони обидва регочуть, коли Яремі вкотре обсмалює брови.

Стрілка мірила зірвалася з нуля, наче її вкусили. Десять тисяч, поріг, і черга видихнула. Двадцять. Тридцять. Хтось позаду сказав «ого» на повен голос і сам злякався.

Ярема тримав факел годину.

Цілу годину, за яку молодші екзаменатори встигли випити чаю, половина черги посідала на підлогу, а я стояла, бо мені здавалося, що коли сяду, то вже не підведуся. На сімдесяти тисячах стрілка нарешті завмерла. Старий екзаменатор уперше за ранок підвівся зі стільця, а коли Ярема загасив вогонь, у залі стало так тихо, що було чути, як потріскує, холонучи, камінь.

Потім, звісно, плескали. Ярема вклонився, недбало й красиво, як на балу, і знайшов очима батька на галереї. Батько не плескав. Він лише кивнув, один раз, коротко, і цей кивок я знала напам'ять, хоча мені самій він не дістався ще жодного разу.

— Наступна, — сказав молодший екзаменатор, не підводячи голови. — Горинь Ярина.

«Сестра», — прошелестіло чергою. «Близнючка. Ну, зараз буде…» Я йшла до кола, і підбори стукотіли під куполом так, ніби я була в чоботях із підківками.

Біля самого проходу стояв той, кого мали викликати після мене: високий, темноволосий, з обличчям, яке було б гарним, якби він хоч трохи розтиснув щелепи. Плащ на ньому був дорогий, тільки давно. Манжети хтось заштопав, дуже ретельно, дрібним стібком, якого не видно з трьох кроків; з двох було видно. На пальці сидів перстень із гербом, завеликий, підмотаний ниткою, щоб не спадав. На мене він не глянув. Він дивився на стрілку мірила так, ніби та йому заборгувала.

Я стала в коло. Камінь після Яреми ще не вихолов і грів крізь підошви.

Магія прокинулася в мені чотири місяці тому, на тиждень пізніше, ніж у брата. «Дівчата часто трохи запізнюються», — сказала тоді мама, і я повірила, бо мама знає про людське тіло все. Чотири місяці я щоранку, ще до сніданку, тримала вогник над недогарком свічки й дотрималася до того, що робила це не думаючи, як дихають. Він виходив у мене дуже гарний. Я тільки чекала, коли він почне рости.

Розкриваю долоні.

Вогник з'являється одразу, слухняний, знайомий, і він маленький. Нічого, кажу я собі, це тільки початок, зараз я відпущу його, і він підніметься, як у Яреми, треба лише не боятися. Я не боюся. Я віддаю йому все, що в мене є, а він висить над долонею, крапля світла завбільшки з ніготь, рівна, гостра, нерухома, як на свічці в кімнаті без протягів, і не росте.

Стрілка мірила здригається й стає. Я бачу це краєм ока й не дозволяю собі подивитися, на якій поділці.

Десь у черзі пирскають, і на того, хто пирснув, шикають.

Я тримаю. Усередині в мене, виявляється, є криниця, про яку я чотири місяці не здогадувалася, бо ніколи не черпала до дна, і дно це показується вже на першій хвилині: мілке, сухе, зовсім близько. На другій хвилині в мене трусяться пальці, коліна і, здається, зуби. Вогник не труситься. Він стоїть рівно до останньої миті, а потім його просто немає, наче хтось зачинив двері.

У залі було тихо, але інакше, ніж після Яреми. Після Яреми мовчали, бо забракло слів. Тепер слова були в усіх, просто вихованим людям не годилося казати їх уголос.

— П'ятсот, — прочитав молодший екзаменатор і, нахилившись до сусіда, додав упівголоса, хоча під тим куполом можна було й не старатися, чути там усе: — При порозі десять тисяч. Пиши «відмовити».

Сусід написав. Перо скрипнуло двічі.

Старий не писав і не дивився на стрілку. Він дивився на порожнє місце над моєю долонею, де щойно стояв вогник, дивився довго, примруживши одне око, як дивляться на знайомого, якого не чекали тут зустріти. Потім сів. А коли я вже виходила з кола, то краєм ока побачила, як він підсунув до себе чистий аркуш замість протоколу і щось на ньому вивів, коротко: одне слово або одне ім'я.

Тоді я не надала цьому значення. Мені було не до старих панів із ціпками.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше