Світло

     Скрізь закриті очі доносився теплий, оксамитовий голос. Він глибоко нанизував Гон Шенів слух, топив в своїх розкотистих нотах.

     — Ти здолав змія!

     Гон Шен досі був непритомний, зате чудово розумів де знаходиться. Той самий запах змішувався з новим, бридким, гострим смородом.

     Відкривши очі він зрозумів, що чуйка його не обманула. Це справді була та сама печера ангела.

   В кімнаті стояв тяжкий, чорний туман. Він був моторошним передчуттям, яке Гон Шена настигало з часом.

     Де його ноги?

     Під ним було порожньо, так, якби він нівелювався у повітрі. Та і почуття дивне було. Ніби… Ніби щось змінилося в ньому. Ніби він уже був і не він? Всередині щось стискалося, і знову сяяло. Він нахилив підборіддя.

     Тук-тук.

     Тук-тук.

     Він дивився на своє серце. Воно сяяло бархатистим світлом, заворожувало, кидало в холод, від неспроможності уявити всю чарівну могутність того сяйва, а тоді знову стискалося і все навколо, включаючи його самого — згасало палаючою темрявою.

     Тоді знову зʼявився ангел, розмитий у повітрі — тьмяний силует, шо ледь помітний — виглядав із-за гущі темного диму. Він підступив і ніжно поклав руку.

     — Ти правильно вчинив. Хоч тепер і світло, яке ти випромінював, як бачиш — притлумилось.

    — Але чому? Ми ж вчинили правильно. Ми прогнали Оха! Повернули рівновагу в світ духів. Хіба це не так?

     Ангел підступив, і на його безконутрному обличчі приступила посмішка, лагідна і така щира, що на ній виднілись сльози.

     — Ти досі міркуєш як дитина. Як людина, з безмежною любовʼю, і чистою душею. Але доросле життя вже поруч. Підкрадається, непомітно. Чи подумав ти, що тепер буде?

     Гон Шен дивився на неї розбитими очима. Що могло бути? Він же все зробив правильно!

     — Я вигнав Оха як мене просив дух води! Я зробив як він просив!

     — Ти допоміг духам, та люди самі впустили його.

     — Навіщо?

     — Духи втікають від людей, і ті втрачають свою духовність. Тому люди і ненавидять їх. Від того що духи — проповідники добра і сили любові, і гармонії. Та невігласи — пусті опудала людей, — бояться духовенственого життя, як ніч святого дня.

     Розмова стихла. Хтось її зупинив, здавалося, навмисне. І темно-рожеве полумʼя ковтнуло всю цю, темну кімнатку.

     — Шивдше. Швидше.

     — Давай сюди його.

     Серце Гон Шена то зупинялось, то знову, з ще більшою силою — заводилось.

     — Води наковтався.

     — Двері, двері відкривай…

     Голоса втрачали свою силу в загубленому свідомістю світі.  Губились серед мільйонів.

     — Що в нього?

     — Сильно температурить. Треба збити чимось…

     Знову тиша. Знову пустота.

     — Ніби вже краще. Гон Шене ти чуєш мене?

     — Гон Шене?