Душа

     Поле.

     Попереду лиш синій горизонт неба, на ширині якого не було жодної цятки.

     Сонце світило звідкілясь, і Гон Шен ніяк не міг знайти його. Воно пекло йому в щоки. Рідкі краплини заливали густі брови. Маленькі його вії прогиналися під тиском води, не впускаючи її до очей.

     Година зміняла хвилини. Ховала за собою вітри, а ті і не думали зупинятись уносячи Гон Шенів дух далеко за горизонт.

     Інстинктивно, він перекидав ноги вперед навіть не думаючи, що може втомитись. Ніби зачарований він снував полем, поки не зустрів в ньому діда.

     — Діду!

     Почув? Схоже що ні.

     Дід все ще плентався в протилежному від нього напрямку, не чуючи голос позаду.

     Гон Шен вже біг за ним викликаючи його скрізь вітер:

     — Ді-ду!

     Здається почув.

     Роберт обернувся до хлопця. На його обличчі не має ніяких ознак того, що він його впізнав.

     — Привід діду! — не розуміючи виразу діда, невпевнено пробурмотів Гон Шен. — Ти що тут робиш в таку спеку?

     Але дід не відповідав. Ніби не помічаючи Гон Шена, він дивився в поле скляними очима.

     Раптом в його образі змішалось сонячне марево, і закепаючи, розчинилось в його силуеті. В момент, все тіло пластелиновим порохом розсипалось на землі, на місці де стояв дід. І звідти, вигораючи з кожним грамом сірого піска, височіла постать тендітної жінки.

     Від неї віяло морозно, страх потурав холоднокровності.

     В її очах світилось.

     Ні! Горіло…

     Там іскрили вогники, які змушували зачаровано розглядати їх, поки вона… воно, окутає його своїми слабкими руками.

     — Сонце надто гаряче. Чи не чуєш ти зову вітрів?

     — Яких вітрів?

     — Дід твій присмерті лежить. Сонце збило його на землю. Відгадай загадку, і житиме він далі.

     Гон Шена в короткий момент пробрав жах, тоді він мало не захлинувся жовчу, і аж тоді збагнув, що і сам відчуває, як десь, на іншому кінці поля лежить його дідусь.

     Казали ж йому! Не можна працювати наднормово. На себе начхати так про сімʼю подумай!

     Але ж ні!

     Дід здоровіший бика. І житиме ще довгі, довгі роки. 

     — Це не правда! Ти зла. Зла і без честі живеш, коли заграєш зі смертю. Не вірю тобі!

     — Бачу! Душа твоя чиста, не спотворена нечистою силою. — З кожним словом тоненький голосок перетворювався на грубий, демонічний бас. — Та як у світі горять зірки, так і на землі плачуть душі. Чи в радості вони, чи попелом розносять їх вітри? Чи знаєш сам, чи віриш в їх вінець? — силует дівчини, ніби капуста, розкрився зсередини, і разом перетворився на щось не людське, на щось, що подібне людині.

     Шкіра була заплямована чорними цятками, що ледь виднілись на темно-брунатному кольорі тіла. Худе, як дишель — тіло, з округлим, жовтим черевом з якого постійно лилася якась липка, жовта рідина.

     Ноги — хирляві копита, ніяк не могли встояти рівно, а коліна, вигнуті в зворотню сторону, як у собаки, гнулись під худим тілом.

     На руках немає кінцівок. Копитні кукси, повністю облямовані рясною вовною, стояли дибки.

     На обличчі — два вогника — очі, відсутній ніс і зламані, викривлені вуха. А за ними круті, як у барана — два роги.

     — Чорт!

     — Чорт, я — чорт! А ти? Сам то знаєш, ким ти є у світі? Чи духу бракує знайти собі місце людське серед духовного? Матеріальне право не надає духовної милості хлопче?

     — Ти збрехав про діда?

     — Збрехав!

     Гон Шен аж назад хилився, так страшно було. Оціпенівши — він не відчував кінцівок, і тіло його камʼяніло.

     — То що тобі треба?! — не витримуючи, і тамуючи всю лють від жахіття, в тліючому морі страху, спроквола процідив Гон Шен.

     Він і не помітив як небо затягнуло чорними хмарами, і сильний вітер колихав високі осики на горизонті. Тут і озеро було, чиє дзеркало розбивалося з кожним поривом сильного вітру. От тільки досі, Гон Шен не помічав всього цього. Виявляється... Сон? Чи… ні?

     — Врятуати тебе я хочу. Змія побороти. Та як — закон у цілім світі — мушу взяти в обмін щось, що покриє всі зусилля. Що світлом сяє в найсіріші дні. Що нічкою холодною, серед темних зірочок — зігріє. Що серед усіх у світі — людину можна розпізнати, серед бісової гущі, і нечесті пітьми. За душу твою милую, я рабом тобі постану, і руки, і ноги, і все тіло віддам я на по жертву, щоб душу твою проковтнуть!

     — А як це? Душу віддати?

     — Душу людини — людина не зрозуміє. Опише в повістях, проповідує в романах, і не зрозуміє ніколи. Та душа твоя — поезія твого життя. Втративши її — втрачаєш і саме життя. Воно колоритне, авжеж? — спокійніше мовив чорт. — В радості і безтурботності, відчуваєш яке воно може бути легким, а в печалі і журбі, розумієш наскільки воно важке і красиве. Відчувати і розуміти, боятись, і бути хоробрим не зважаючи на лояльність свого вчинку. Пробачити того хто образив, і мститися тому, кого колись любив. Все це частина душі. Ти сам її малюєш. Сам по малюнку і живеш. Кольори твої — вчинки, — живі, уособлені красою твоєї душі.