Світ духів

     Гон Шен ішов не помічаючи тяжкої втоми. Дух його тендітних вчинків скиглив, не спроможний врятувати духів природи. Чому раптом скільки втоми, скільки зла і невігластва зʼявилось у світі? Чи так було завжди? Річка — мудра, бо швидка і не постійна — не може порозумітись з Охом, а дух лісу від цього страждає. Страждає і сам не помічає як гине в сухих ростках нових дерев. Вони засихають так і не пустивши плід, не зрозумівши, для чого їх насіння родило.

     Але ж так було не завжди?

     Чи ні?

     Хтось Оха випустив! Не міг же він сам занапастити священний регламент природи! Це ж зовсім не природньо! Адже в усьому має бути баланс.

     Хто може хотіти лихої участі духів?

     Гон Шен зупинився і подивився перед собою. Сонце світило в зеніті, випускаючи теплі промені поміж пухких, ватних хмарин. Вони і не летіли. Ховали світлі думки від Гон Шена. Заодно були з Охом.

     Котра година?

     Здавалося, Гон Шен ішов цілу вічність поки дійшов знайомої йому стежини. Її то вже Гон Шен знає. Вона вела до дідовоі хатини.

     Поглянувши над собою, зверху почало заливати холодним дощем. Спокійно, а за секунду і зовсім сильно, ніби з відра пішов ливень. Стіна з дощу стояла, не пропускаючи очей. Ніби втративши зір, Гон Шен ніяк не міг розгледіти перед собою дорогу, і, накрившись плащем, він обережно перекидаючи ноги, рухався на осліп як памʼятав.

     Дощ все сильнішав, а сили у Гон Шена не відновлювались, танули солодкою ватою, в його холодних ногах, мокрих, втомлених руках.

     Дощ перетворився на стальний град, обпікаючи ніжне тіло хлопця, що той вже біг не оглядаючись, і не дивлячись перед собою, через раз спіткаючись від коріння дерев. Вітер, що ніби фурія пробивав в ньому страх від утоми, підкосив йому ноги, і тіло, вигнувшись гармошкою — звалилось на мокру, холодну землю.

     Різкий запах пронісся під носом, заліз до рота і потягнув за язика — до гори, що хлопець аж підскочив. Очманілі очі не знаходили спокою, шукаючи за що можна було б вчепитись, але — зирк, — стара, гнила плита, на якій тушились, напевно, гнилі овочі. Від них линув цупкий сморід. Далі камʼяна стіна, до якої було прибито декілька полиць з трухлявого дерева, а на ньому засалені сторінки розчинених навстіж історій.

     Гон Шен наблизився до них і не зміг відірвати очей: люди, загорнуті в сіно, яких на великих щипцях, з чотирма рукоятками з різних боків, тримають чотири чорні постаті, окуті в білі накидки.

     Що за маячня?

     По спині пронісся мороз.

     Ліворуч стояло ліжко з якого тхнуло паленим волоссям, і обвугленим мʼясом.

     Гон Шен спіймав ступор. Куди він потрапив? А головне, як? Він почав пригадувати, що памʼятав останнє: ліс, дощ з каменю, вітер через який він спіткнувся. А далі? Хтось притащив його сюди. От тільки хто?

     Гон Шен всотуючи з повітря свідомість, озирнувся, і нічого не знайшов. Кімната була замаленькою для більше ніж трьох людей. Окрім полиць і плити була ще одна дивна річ. Стіна навпроти — вібрувала теплом, і холодом одночасно. З нею несло смаженим, запліснявілим повітрям. Копчене і трухляве, воно здавалося, мало б розсипатись як трухляве дерево, під власною вагою.

     — Привіт любисток.

     Гон Шен в мить змерз під покровом несамовитого страху, і тільки втамувавши напругу — ледь ковтаючи солону слину — повертається.

     Перед ним стоїть силует жінки, але він ніяк не може роздивитись його. Лице в неї було молодим, схожим на… на що схожим?

     Гон Шен не міг пригадати, тим часом розглядаючи тіло, і не знаходячи жодної зморшки, приймається думати, що це ангел. Але ось, обличчя цього ангела… Виглядає старшим за біле, молодесеньке тіло.

     — Ви тут живете? — не віддаючи собі розуму, приймається говорити Гон Шен.

     — Так.

     — А в тій книжці… де людей… в казан кидають. — Ковтнув слину. — Що це?

     — А! Та то не моє! — геть сільським гонором відповідає ангел. — То упиря.

     — Упиря?

     — Духа страждань? — запитально говорить ангел, — того, що за розбрат і смерть відповідає. За смерть і страшну подругу — війну.

     — А де він зараз?

     — Він вмер. А коли знову відродиться — народиться нове покоління людей, що прийматиме плодючі його ягоди невігластва, зла і нещастя від свого життя.

     Гон Шен вже не боявся, але і дух його, який падав в його душі життям, здавалося, зник. Лишився лише холодний, безкомпромісний розум. І ніяких більше почуттів.

     — Ти хочеш здалати Оха, авжеж?

     — Так. — Не дивуючись, звідки ця жінка знає, геть спокійно відповів Гон Шен.

     — Здолай змія. Він посіяв хаос між духами.

     — Як… — запнувшись, Гон Шен проковтнув, і з під лоба, поблажливо запитав: — Як я? Я геть маленький можу здолати цілого дракона? Він великий і сильний, а я маленький і слабкий.

     — Хто духом сильний, тому і сили не треба. Головне вірити. — Демонічним, але милим голосом виголосив ангел, — віра тебе приведе до нього, вірою здолаєш!